14:35 «Тривала» відсутність.
15:00 Політ орла. Ідентичність.
15:23 Три змахи.
15:30 Весна іде. Це була найчарівніша, найніжнішна гармонія і повернення.
16:35 Синя барва сяє.
А. Г.: «Відчуваю красу цих просторів (…) але звідки вона йде?»
17:15 Змахи орлиного крила, три.
З настанням темряви ми починаємо розмовляти: ми виходимо. Політ був вдалим — тільки машини трохи заважали; адже такт двигуна є головним ворогом медитації, як і музичні коливання. Механізована, брутальна воля; або тебе переїдуть, або гальванізують.
Треба обирати місця у віддалених садах, з простою, шляхетною обставою. Мало металу, найкраще бронза, багато дерев таких порід, які використовують для скрипок, солом'яні мати, очеретяні дахи. Без особливого краєвиду, ні море, ні гори — достатньо ставка, а ще стіна, на якій причаїлась ящірка.
Перед тим як сісти за стіл, ми ще раз вирішили пройтися селом, кожен своїм маршрутом. Була відлига, і знову почало підмерзати; еманації досі були ніби живі; сніг жеврів, ніби шлак, який щойно випав із мартенівської печі.
Пейотль
Ми взялися приручати коня, почавши з його хвоста: Європа, Схід, Мексика. Спершу чиста насолода з виграшем і небезпеками, потім пригода з її фантастичними, естетичними та духовними теренами, врешті: наближення, за яке раніше могли спалити чи обожествити і для якого ми не маємо назви. Слово кристалізується.
На цьому останньому відтинку я хочу просуватися радше тематично, ніж хронологічно.
Переїжджаючи з Іберлінґена до Кіршгорста, я сподівався на період спокійної роботи. Але коли зі свого столу я бачив вулицю через сад будинку парафіяльного священника, то починав здогадуватися, що спокій судився мені не надовго — там щось вібрувало дедалі жвавіше та все загрозливіше.
Якось у цей перехідний час разом із Зібурґом[558], Пюклером та іншими я був запрошений до Фушля[559], а саме фон Ріббентропом[560], який міркував над створенням своєрідного brain-trust[561] і зробив вступний огляд про зовнішньополітичну ситуацію. Моя роль тут була доволі маргінальна — така ситуація неодноразово повторювалися в житті. До речі, опис цієї подорожі — ми летіли з Франкфурта на Зальцбург і назад — дав Фрідріху Зібурґу матеріал для одного доволі анекдотичного, але блискучого тексту.
До Кіршгорста я повернувся в спокійному настрої та вважав, що йдеться про партію в покер. Таким, безперечно, був мій намір. Те, що я в глибині душі знав про це краще, доводить мій текст «На мармурових скелях», яким тоді я страшенно переймався. Це оповідання належить не так до літератури, як до візій — як приклад того, що в нас у Вестфалії, але також і в Нижній Саксонії зветься «передчуттям пожежі».
Те, що цей невеликий текст уже в перші дні війни надзвичайно бурхливо політично коментувався, було неминучим і доречним у тому сенсі, що доля інструменталізується також і політично.
По суті, я програв війну ще до того, як вона почалася. Щоправда, наша свідомість багатошарова, тож погляди рідко сягають до самого ґрунту. Тим часом я гадав, що помилився, — так було при вході в Париж. Потім я знову вважав, що різні деталі, яких я не міг раніше знати, підтверджують мою первинну думку, так було 20 липня 1944 року[562]: коли ми говоримо про «гірке пробудження», то це повною мірою стосується цієї ситуації. Просто ми рідко пам'ятаємо зміст сновидінь, які цьому пробудженню передували.
Тепер на роки було покінчено із сільською самотністю, на яку я сподівався. Було покінчено з медитацією, розлогим читанням, прогулянками на болотах та пустищах, з вечірніми розмовами у вузькому довірчому колі. Слід було дати раду з цілою купою зустрічей. Я не хочу зараховувати це до втрат. І якщо навіть люди щось забирають, вони також і приносять. А особливо в «Majestic», де зараз багато дискутують про В'єтнам і постійно з'являються найрізноманітніші типи. Я бачив там повний спектр, максимальне розмаїття: від головнокомандувача до телефоніста, від високого чина СС й до неприхованих євреїв, ідеалістів і реалістів, переслідувачів, переслідуваних, терористів, убивць, самогубців.
І все це тривало, коли я знову повернувся до Кіршгорста. Неспокій панував ще роками після приходу чужих військ. Пасторський будинок лежав на дорозі Ганновер-Гамбурґ — тоді ще не було автобана. Машини щільно сунули одна за одною старою військовою дорогою до Целле, бруківка на якій полірувала шини. Відвідувачі заходили в гості на декілька хвилин, годин або днів; деякі залишалися роками.