Одним із гостей, які приходили регулярно, був Вальтер Фредеркінґ, гамбурзький лікар, якого Кайзерлінґ[563] якось назвав нашим найталановитішим психотерапевтом. У той час він опікувався моїм видавцем Бенно Ціґлером[564], який хворів на бульварний параліч, однією дуже рідкісною недугою мозку. Діагноз містив у собі смертний вирок. Сам Ціґлер також заходив до мене безліч разів; його вигляд демонстрував картину розпаду на пізній стадії, від чого стискалося серце. До загального перебігу хвороби належав також повільний параліч органів мовлення, що, зокрема, призвів до того, що під час говоріння певні звуки один за одним випадали. Вже під час відвідин «Majestic» настрій Бенно був затьмарений турботами не лише про власну долю. Його дружина страшенно страждала від екстрасенсорного сприйняття[565] та передбачала різні деталі катастрофи, які пізніше знайшли своє підтвердження. Аж тут згустилися нові хмари.
Спершу мене захоплювали його оцінки ситуації та плани; він мав інтеліґентний, активний розум, який зробив зі скромного початківця впливову людину. Але настав момент, коли я вже більше не прислухався до змісту, а лише до форми його слів, що звучали з того жалюгідного мовленнєвого апарату, до якого ми прив'язані. І тут знову ж таки траплялися провали, так ніби застрягала одна кнопка, зависала одна літера. Потім з'явилися напади задухи — він виходив за двері, щоб відкашлятися, притискаючи до уст серветку. Опісля ми говорили далі, так ніби нічого й не трапилося, — але від цього ставало не по собі.
Під час багатьох хвороб бувають дні й тижні, коли хворий більше не спроможний говорити. В нашому безсловесному арсеналі нам доводилося шукати якихось жестів, завдяки яким він відчував би, що може на нас розраховувати.
Щодо того, чим це все закінчиться, не було жодного сумніву; лише один аспект при таких недугах стає по-справжньому драматичним — темпоральне викривлюється поряд з нами й безпомильно накриває нас своїми жахіттями. Те, що пацієнт не хотів цього усвідомлювати, здавалося, не дуже влаштовувало лікаря. «Всієї серйозності свого становища він ще не усвідомлював».
Тим часом особливо болісними є маленькі відступи — остання подорож, остання прогулянка, останній підпис. На його поштових чеках ще стоїть його ім'я, тоді як не лише поштове відділення, але й увесь світ імен і чисел зникає, як театральні лаштунки.
У таких випадках мені здавалося, що терапевт входить до сфери духовних осіб. На це кожен має право за умови, що він може достатньо запропонувати. Тоді він здатен завести нас за руку досить далеко в безіменне — і навіть ще трохи далі.
Наскільки це вдалося Фредекінґу, я судити не можу — хай там як, але я чув про нього чимало похвал як про лоцмана пацієнтів, що зазнали серйозної аварії. Тоді поряд з аутогенним тренінгом його захопив так званий наркоаналіз, тобто дослідження психічних проблем у спонтанному стані глибокого сп'яніння. Серйозні недуги, приховані навіть для пацієнта, слід було таким чином виокремити й вилікувати. Часто достатньо вже того, щоб ці недуги були «проговореними» або названими. Стан сп'яніння сам собою може принести катарсис: очищення. Так само він може й завдати шкоди. Йдеться про сильнодійні речовини, до впливу яких готовий далеко не кожен пацієнт, як і не кожен лікар — до їхнього застосування.
Чи запровадив Фредекінґ мескалінове сп'яніння як частину терапії? Хай там як, але він був серед перших, хто займався цим наркотиком саме з такою метою. В статтях у часописах «Медичний місячний огляд» та «Психе» він звертався до деталей. Ми розмовляли на цю тему після того, як обговорили стан здоров'я Бенно; пізніше, коли я переїхав до Швабії, у мене зав'язалося з ним листування. Воно тривало, судячи із записів у моєму досьє, більше п'ятнадцяти років, аж до його смерті.
Неминуче ми мали домовитися про ще один сеанс. Що стосується мескаліну, то про нього я мав тоді доволі фантастичне уявлення. Воно спиралося на монографію Берінґера[566], який експериментував з цією речовиною у Фрайбурзі, а також на повідомлення мандрівників.
Домовитися про сеанс нам вдалося лише у січні 1950 року, коли я переїхав до Равенсбурґа. Ми хотіли зустрітися в Штутгарті; там, на південному схилі, на місці зруйнованого будинку Ернст Клетт[567] збудував новий. Він був доволі просторий; дах під очеретом, а стіни — полицями з книжками аж до вікон, з яких відкривався краєвид на щільно забудований квартал. Сад зі старим виноградником на червонястій пухкій землі розташовувався на сонці, захищений зусібіч старими стовбурами павловній, де смарагдові ящірки могли перебути зиму.
566
567