Це, певна річ, просто грубий приклад зі сфери фізично-титанічного світу, проте він є типовим для того ненаситного голоду та його ескалації. Після несамовитої тяги сила тяжіння долається так само, як і звук. У критичних точках, зокрема і в термодинаміці, більше немає підйому, а лише несподіванки. Таку точку слід припускати там, де час торкається вічності.
Фредеркінґ вів протокол. Немає сенсу наводити звідти цитати, оскільки вербальна фіксація пережитої події впливає на досвід. Хай там як, але здібності Федеркінґа виходили за рамки того, що зазвичай пропонують психологи. У нього було щось таке, що має бути властивим кожному справжньому фахівцю, а його брак робить знання прісним, так ніби страві бракує солі: те, що я маю на увазі, — це мистецька субстанція. Я зразу помітив її в нього, оскільки без такої передумови годі підійти до тривалого «доторку», — але тієї ночі він був чіткішим, так за з'явою проглядає субстанційне. Я сказав йому про це, але все-таки хочу навести уривок з його розповіді:
17:10 «Як несамовито може розширитися світ! Більше, ніж на кількасот років. Ні, це кам'яновугільна доба з рибами й динозаврами. Тож спостерігайте, пане Фредеркінгу. Ось людина мистецтва, велика людина. Дивуюся, що не бачив цього раніше».
Не згадано тут того факту, що він ще раз вийшов, а потім увійшов з бічного приміщення, пританцьовуючи по-китайському. У нього на голові був абажур від лампи, що імітував солом'яний бриль селян, які вирощують рис; він запитав: «Яким ви мене бачите?»
«Зараз я бачу вас як португальця. Ви стоїте в темній кімнаті, дивитеся на місце, яскраво освітлене сонцем. Між цим місцем і кімнатою — жалюзі. Ви дивитися крізь усі речі. Тепер у кімнаті стає зовсім темно, так ніби темрява змішалася докупи у діжці з чорнилом».
Я повторив таку «екскурсію» ще двічі в товаристві, а одного разу на самоті. Інтенсивності першого разу мені досягти не вдалося. Еріка Віман написала мені після своїх спроб, що їй незрозуміло, як можна ще раз наважитися на такий ризик, — вона зберігала спогад про почасти піднесені, а почасти жахливі «екскурсії» з дивним сяйвом та батискафами, що взялися не знати звідки. До речі, у своїх видіннях вона бачила мене та наших спільних знайомих й висловила таке судження, яке пізніше знайшло своє підтвердження. Деякі з нас мали вигляд сов-провісниць майбутнього, які сиділи на голих деревах, витріщивши свої великі очі.
Матіас додав: «Звичайно, — здається, я знову це чітко бачу в присутності Еріки, — все це ніби вимушений попередній перехід у те міжцарство, в якому душа проводить свій перший час після того, як покинула тіло. Мене долають сумніви, чи справді таке втручання, яке використовує хімію і алхімію замість важелів і механізмів, не є блюзнірством, чи легітимний шлях не проходить через піст і молитву, через зосередження й занурення в себе, чи не є для людини духовне керівництво краще за магічні шляхи».
Це нагадує висновок, зроблений Бодлером. І хоча обоє не дотримувалися власних правил гри, від того вони залишилися у виграші.
Одного разу достатньо — тут я маю віддати належне Еріці. Навіть Гурджієв був такої думки, принаймні щодо адептів. Вони здобули уявлення про масштаб, у межах якого рухаються як сліпі, одного разу вимірявши глибину, що зяє під дощаним дном їхнього човна. Так їм вдалося відчути ґрунт, і це розширення горизонту зберігається.
Здається, це було наступного разу, коли все пішло невдало: спершу пообідні години в товаристві, Фредеркінґ підібрав для кожного різні дози; в цьому плані він був справжнім майстром режисури. Його дружина також була присутня.
Цієї ночі десь унизу миготіли вогники на такій відстані, що перевершувала відстань між галактиками. Це вже більше не була просторова різниця. Вогники не були лихими, як на картинах Ієроніма Босха, вони були мертвими, і їх годі було оживити — кристалізоване ніщо. Печера світу була безрадісною глушиною, де не хотіло з'являтися жодне нове світло. Але ще було відчуття якоїсь присутності, що випромінювала смуток.
Також меланхолійною була самотня «екскурсія» в Равенсбурзі, яка розтягнулася аж до ночі. Я сидів біля вікна й дивився на сніг. Те, що сніг є барвистим, знає кожен художник — але тут він випромінював у дедалі сильніших еманаціях хмари й хвилі сяючої речовини. Навколо мерехтіли вплетені іскринки — scintillulae. Вони відскакували від яскравого світла у центрі.