«Більше світла» може також означати «тільки світло», і в цьому сенсі його слід було б розуміти як слово переходу.
Скепсис за потреби
Стиль часу, що розвивається, є тверезим, об'єктивним та наділеним незворушною точністю. Водночас він значною мірою є фантастичним, і наше завдання полягає в тому, щоб обидві ці якості привести в дії до рівноваги, а в спогляданні — до накладання. Я займався цією проблемою в одному маленькому тексті «Сицилійський лист до людини на Місяці» (1930), до якого годі щось додати.
Стиль часу забарвлює проходження тих пластів, які зображають не події та об'єкти, а ідеї; вони є важливішими за експедиції в астрономічний космос.
Боги, демони, духи предків, тотемні тварини, безпосередні еманації живої та неживої природи пізнаються з давніх часів; зустріч означає для учасників, а також часто й для історичного світу зміну епох. Тут не займаються доскіпливими дослідженнями та розкопками, на одну мить піднімається завіса, наближуючи нас до позачасового. У священних писаннях та міфах народів збереглися свідчення такого проникнення у великі таємниці, проникнення, яке більше жахає, ніж тішить. Елементи стають плідними, як на узбережжі Патмосу і на Синаї.
Скептицизм, від енциклопедистів і текстологів до відвертих нігілістів, дав початок висотуванню образного світу, який завершився культурною революцією. Вибілення може лише покрити поверхню. Воно стає абсолютним, процес починає змінюватися; монотонність стає красномовною.
Там, де колись висіли картини, постає не порожній, а вільний простір. Випромінювання звідти може стати таким сильним, що почне засліплювати. Це стосується не лише зменшення кількості картин, але й зменшення уваги, яка їм приділялася. Жервопринесення, молитва, звернення до вищих сил у своїх попередньо сформованих процесіях і церемоніях уже відмерли, але залишили після себе невтамовану потребу. Цю потребу неможливо було потлумачити виходячи з неї самої, адже вона гніздилася глибоко в біологічному та його інстинктах: квітка вшановує Сонце вже тим, що нахиляється до нього.
Але тут чигають особливі небезпеки, адже якщо порожнеча засмоктує те, що підхоплене відпливом, то все скочується до примітивних рецидивів. Саме звідси не лише повсюдно розквітле сектантство, але й богоподібне поклоніння політичним опудалам та їхнім теоріям. Інтелігентний сучасник відкидає тут останню стриманість. Чорношкірий, який іде в ліс, аби уклонитися перед своїм фетишем та залишити йому жменю плодів, виглядає не тільки розсудливішим, але є значно менш небезпечним.
Сюди належить також ексцес, який перебуває у тісному зв'язку з нашою темою. Це побічні прояви Великого переходу, зміни епох, доби перемін.
Знання починає оживляти часи й простори минулого; з них можна дещо вичаклувати. То буде лише початок. У печері Ласко, в Долині царів, перед Левовою брамою Мікен, у воскреслих Помпеях нас охоплює дрож, так ніби Платонові тіні стали прозорими і зараз може з'явитися щось дуже давнє, достойне пошанування.
Зрештою, достойне пошанування лише з погляду незбагненного, яке входить у царство дзеркальних образів. Йдеться про щось більше, ніж про просторові й часові величини, мистецьку славу чи королівську владу. Все це є водночас смертним і безсмертним, як і ми самі. Ось звідки смуток еміра Муси та потайна радість від зміни епох.
Археологія вважається сьогодні однією з найпрогресивніших наук, але в доволі амбівалентному сенсі знання: як пізнання, а також як наближення.
Скепсис супроводжує нас як Мефістофель, без нього ми почувались би неспокійно, як Петер Шлеміль[580], коли той утратив свою тінь. Людина без скепсису сьогодні є голою, примітивною, легкою здобиччю жартівників — у кращому разі вона годиться хіба для музею. Окуляри — то більше, ніж допоміжний засіб, то обов'язковий елемент одягу.
Окуляри позбавляють п'янких ілюзій; про зустріч із привидами можна почути хіба в глухому селі. І тільки у сновидіннях нам не потрібен скепсис, а всі спроби дослідити картини сну не досягають ґрунту. Древні вважали, що уві сні ми думаємо та діємо як боги. Сновидіння — то найсильніший медіум.
580