І хоча ще за життя Пюклера його листи стали предметом злісної критики, вони є справжнім скарбом. Елегантність у Німеччині завжди викликає підозру. Читання подібне до відвідин балу-маскараду, коли у вихорах конфеті майже не видно фігур. Серед них є не лише химерні й пихаті, але також гротескні й архаїчні постаті. Відповідно до моди того часу на початку кожного розділу додається своєрідна квінтесенція, або consommé[587], повчальний приклад для фельєтоністів до теми «Заголовок».
У згаданому тут розділі окрім «Полювання на лисиць» та «Знаменитого духовного отця, мисливця на лисиць» є, зокрема, й такі заголовки: «Біллі, пожирач щурів», «Барви дня», «Анекдоти Вальтера Скотта», «Вуличні містифікатори», «Недоліки піщаних країн», а також «Поїздка паровим поштовим екіпажем».
Цей паровий поштовий екіпаж був однією з розваг у парку регента; він розвивав швидкість до п'яти миль за годину. Пюклер, певна річ, був серед перших цікавих, які (1828 року) наважилися на поїздку. «Маснуватий запах заліза, який неприємно вражає на пароплавах, тут є удвічі огиднішим». Коні й вітрильники ще змогли протриматися сто років, поки остаточно занепали, але нюх кавалериста відчув тут ворога ще із самого початку. Це місце відповідає епізоду з «Вільгельма Майстера», в якому описується перший свисток локомотива. Входження дає тут про себе знати.
Того ж дня невтомний граф вирішив випробувати також «драконячий віз», винахід одного британського вчителя, який припав йому більше до смаку. Транспортний засіб пересувався за допомогою великого повітряного змія, виготовленого з паперу. Пюклер: «Відчуття дуже приємні, оскільки віз ніби піднімається над усіма невеликими нерівностями ґрунту й ковзає далі. Принаймні цю машину можна порекомендувати як чудову розвагу на селі».
Зустріч homo ludens та homo faber[588] зливається на краях; техніка може набути форм гри і навпаки. Свобода гартується, в маріонеток вливається життя. Невеликі автомати в бістро: кидаєш монетку, запускаєш кульку, виштовхуєш фліперами, чуєш, як дзвенить і спалахує, бачиш, як з'являються цифри, блимають вогники, і знову йдеш собі. Людина вже злітала до Юпітера, виграла перегони або втопила сто тисяч тонн вантажу. Монотонна справа.
Повернімося до кішок. Їхня близькість добре пасує людям спокійного, споглядального способу життя. Старі жінки дуже їх люблять. Рим є також резиденцією кішок, які в напівздичавілому стані у великих кількостях живуть на Форумі, в театрі Марцелла та в інших місцях. Руїни з їхніми закинутими склепіннями були для них чудовим прихистком. Я часто бачив там бідно вдягнених старих жінок, які в кошику приносили кішкам щось смачненьке. Кішки виходили на клич із високої трави або з-за руїн та колон, видавали нявкіт впізнавання, мурчали і з вигнутими спинами гладили самих себе об руку, що принесла їм їжу.
Подібне задоволення від кішок Люксембурга спізнав і Поль Леото[589] разом зі своєю подругою, «пантерою». Для цього у свого м'ясника на вулиці Сени він замовляв невеличкі паштети.
Для людей мистецтва коти є кращим товариством, ніж собаки. Вони не заважають думкам, мріям, фантазіям, а навіть сприяють їм завдяки своїй сфінксоподібній аурі. Альбрехт Еріх Ґюнтер[590], великий любитель котів, вважав їх ворожими до демонів і саме так пояснював той неоціненний внесок, який вони роблять у створення домашнього затишку.
Це правда, що коти не прив'язуються до конкретної особи; вони не такі вірні, як собаки. Рабська покірність їм чужа. Слово собака, як і слово кицька, використовують як лайливі. Хоча це стосується усіх домашніх тварин та багатьох інших, аж до хробака, равлика, що ex nagatio[591] створює глибоку спорідненість. Тотемними тваринами обирають вільних і могутніх — лев, ведмідь, буйвол, орел, сокіл, до таких також належать змія. Дивно, що кішка не згадується в Біблії, хоча євреї мали б добре її знати, принаймні після перебування в Єгипті, де вона належить до обожнюваних тварин.
Отже, кішка прив'язується не так до особи, як до дому. Проте до таких самих істот належать і люди. Коли я спостерігаю за Мáндою, яка протягом чотирьох років, зокрема із січня 1969-го, долучилася до мого товариства, то зачудовуюся її чуттям підхожого місця й часу. Вранці вона охоче заходить до мене в майстерню, оскільки там найзатишніше. В передпокої панує неспокій; у кухні дзеленьчить посуд або вмикається посудомийна машина, яка їй особливо неприємна. Вона може вийти надвір, але надає перевагу обжитому простору. Переважно вона залишається невидимою, сидячи на сидушці стільця, засунутого під стільницю. Їй приємно мати згори «дашок». А коли світить сонце, вона простягається на підвіконні; стрибає на камінну плиту, а то й на руки, якщо там їй приємніше. Трапляється також, що вона лежить на спині на підлозі — це означає, що вона хоче, аби її погладили.