Фрідріх Вільгельм II не був ні солдатом, ні кимось визначним, мав доволі лабільний характер, але й певне тло, як це вдало передано на його портреті пензля Антона Ґраффа. За його правління країна зазнала найбільшого розвитку. Фрідріха Вільгельма II треба було затягувати у війну, як лінивого пса. «Я зразу казав, що так буде», — заявив він ще 1813 року, коли зазнав декілька невдач. Самостійність Йорка[611] спантеличувала його, хоча той вливав у монархію нове життя.
Фрідріх Вільгельм IV згаяв великі шанси як у внутрішньополітичному, так і зовнішньополітичному планах. Сюди належало і так зване «Великонімецьке рішення[612]». Кайзерська корона мала для нього «куревський запах революції».
Вільгельму І його кайзерівський титул нагадував найвищий військовий ранг. Вільгельм І, у часи якого велися тільки щасливі війни і який вважався добрим монархом, демонструє типові риси пруссів: ентузіазм для нього чужий, навіть відразливий. Коли 1864 року переможні полки йшли з трояндами у дулах рушниць, він був обурений; так само й коли 1870 року Гогенлое[613] постав перед ним у шоломі, який під Седаном зачепила куля. Коли після Сен-Пріва[614] він побачив на узбіччі вбитого гусара в червоному однострої, йому спало на думку, що його куртка ще в доброму стані — її можна віддати на склад. Вислів, який приписують одному прусському фельдфебелю: «Вже пора, щоб усе це припинилося, daß det Jesieje üffhört[615]», — як кожен добрий анекдот, заторкує саму суть.
Прусси не люблять добровольців. Їхній потяг до гри сильний, але малорозвинутий; він спрямовується на автоматичну досконалість. Потсдамський парад гвардії мав у собі щось від ілюзіону, що не пройшло повз увагу проникливих подорожніх. Жодного родоводу, небагато дідизни, зате держава і батьківщина. Можливо, саме це визначало їхні тверезі судження у справах влади, якими відзначалися прусси у свої кращі часи. Гітлер мусив звільнити всіх їх з адміністрації і війська, перш ніж перейшов до дій. Від самого початку тут існувала взаємна неприязнь.
Вільгельм II романтичним і майже літературним способом насолоджувався тим острахом, який випромінюють обладунки і зброя, але під час війни він був майже невидимим. Війну він не розумів, його стихією були кінні перегони, морські паради та муштра на Темпельгофському полі. Вальдерзее, Бюло, Мольтке Молодший[616] — у кадрових питаннях, на противагу своєму дідусеві, він мав нещасливу руку. Претензія переходить у фенотип — від буття до видимості.
Цілком імовірно, що врешті він буде реабілітований. Можливо, подібно до Фрідріха Вільгельма IV, він був надто обдарований для свого посту, де важливий не так інтелект, як характер і харизма.
Тут напрошуються порівняння з королем Ґунтером[617] і Гамлетом. Може бути, що колись його сприйматимуть як трагічну постать. Твердження не таке вже й сміливе, адже воно пасує до кожної людини — але майже завжди бракує свого Шекспіра чи принаймні Ґеорґа Бюхнера, щоб винести на світло те, що криється за маскою.
Пруссам закидають не так самі війни, як їхній опір часу та його силі, яка все змінює. Вони були останнім бастіоном у Європі, який чинив найзатятіший опір прогресу. Якщо тільки подумати, що прийшло після них і що ще, можливо, нас чекає, то, напевне, колись їхню недовірливість оцінюватимуть по-іншому.
Книжки й читачі
Серед пам'ятників уявного міста обов'язково має бути один — пам’ятник, який невідомий читач присвятить безіменному авторові на знак вдячності за його Genius, який створив для нього другу і легшу екзистенцію. Принаймні мені здається, що я інтенсивніше жив у книжках, ніж у нашому проміжному часі. Я не так їхав з Ляйпциґа до Галле, як переходив з одного розділу до іншого. У проміжку був нудний такт порогів і рейок, який розділяли телеграфні стовпи, — порожнеча технічного світу. Так було вже у школі, а потім у солдатах — життя з продовженням.
Палац читача існуватиме довше, ніж будь-який інший. Він переживе цілі народи, культури, культи, ба, навіть самі мови. Землетруси й війни не позбавляють його рівноваги, він навіть залишається незворушним під час пожеж у бібліотеках, зокрема таких як Александрійська. Базари, поселення фелахів, колізеї, хмарочоси, країни й острови виростають у ньому й зникають, ніби їх змиває дощ. Дійсність стає зачарованою, сон стає реальністю. Браму до магічного світу відчинено.
Здається, одного разу я вже згадував китайського мандарина, який у черзі злочинців чекав на страту, заглибившись у читання книжки, тоді як попереду тривало відрубування голів. Читач переважно є неуважливим, але не тому, що він не готовий до навколишнього світу, а тому, що сприймає його як менш важливий. Особливо коли навколишній світ стає дешевшим, а те, що він пропонує, втрачає свою вартість.
612
Модель вирішення так званого німецького питання щодо об'єднання німецьких земель в одну державу. Великонімецьке питання дискутувалося на Франкфуртських національних зборах 1848 року, але було відхилене.
616