Армін Мюллер, один із лікарів, які, як і Ґете, розглядали хвороби в сенсі спостереження за природою, веде мову про «подібний до демонічного» характер сифілісу. Він вражає того, кому дістався програшний квиток у лотереї, в яку грає кожний.
Демонічне криється в будь-якій хворобі; тут слід погодитися з первісними народами. Це стає особливо помітно при певних недугах, наприклад при сказі, якому Армін Мюллер присвятив вражаюче дослідження. Особливим у сифілісі є моральний ефект, якого не можуть уникнути навіть освічені лікарі; лікування починалося з прочухана. Причинний зв'язок вини й покарання, а також кари до «третього чи четвертого покоління» є тут типовими прикладами педагогічного відлякування.
Саме тут міститься центр ваги Вальтерового занепокоєння. Я казав йому тоді: «Дезертируй уперед, іди в окопи, Оппен (то був полковник) точно не пошле тебе назад». На що він відповів: «Я вже думав про це. Але для того, щоб полягти на полі бою, треба бути чистим».
Будь-яка хвороба може підпадати під моральний аспект, тобто пов'язуватися з якоюсь помилкою чи принаймні недоглядом, — це здавалося очевидним ще у часи пращурів. «Подумай лише, де загинув невинний? Або коли таке було, щоб проковтнули праведника», — написано в книзі Йова (4) і далі в розділі 25: «Смерть забирає тих, хто грішать… Гниле дерево».
Хвороба є злом та ще й заразним. Під її тягарем росте недовіра, з якою розглядають хворого. Дефо, згадуючи про чуму в Лондоні, наводить тут декілька прикладів. Огида, ба навіть відраза збереглася в деяких недоброзичливих висловах нашої мови: «Той хлоп має чуму у своєму тілі».
Хворий обтяжує, часто є небезпечним; його слід ізолювати. А проте поширення хвороби не вдається спинити: «Король Чума», новела Едгара Алана По, зображає тріумф кпинів із будь-якої обережності.
Особливо брутальним способом позбувалися хворого капітани суден, які перевозили сандалове дерево; ці шукачі пригод прочісували в минулому сторіччі всі південні моря в пошуках коштовної деревини. Вони висаджували хворого вночі на безлюдному острові. Найчастіше такого хворого знаходили на узбережжі тубільці, вони були людянішими й доглядали його, поки він одужає. Натомість вони самі заражалися або й умирали, так що залишалася лише резистентна меншість.
Про події, які 1892 року ще молодим пережив мій батько, я вже згадував в іншому місці. Але повторю ще раз, оскільки це гарна ілюстрація до теми. Якось уранці він проходив через ганноверський центральний вокзал, аж тут зустрів подорожнього, який вийшов з вокзального приміщення й попрямував площею Ернста Авґуста. Він звернув увагу на чужинця тільки через окрик якогось учня, можливо, класичного шевчика: «Це гамбуржець!» Тут треба знати, що в той час, у 1892 році, в Гамбурзі лютувала холера, це була остання епідемія в Німеччині.
Очевидно, так було винайдено нову лайку. Вигук шевчика змусив батька замислитися. Це був один із поворотних моментів у його становленні, позначеному приязним ставленням до окремих індивідів та скепсисом до всього нашого виду. Спостереження, досвід, розчарування закріпилися в ньому у своєрідній антируссоїстській системі; будь-яка людина була для нього спершу завжди підозрілою. В цьому він слідував типовій моделі поведінки; особливим тут було лише те, що він не докладав жодних зусиль, щоб якось це замаскувати. Незнайомець на острові, в пустелі або навіть на узліссі неподалік великого міста постає перед нами спершу як представник виду, викликаючи в нас недовіру. Ще дітьми нас застерігали від чужого дядька.
У слові «Aussatz» (проказа, досл. «те, що осідає») я хотів би бачити пандан до слова «Ausschlag» (висип, досл. «те, що виступає») — щось падає додолу або щось виступає на поверхні. Спершу на шкірі помічали чужорідні місця з інакшим забарвленням. Етимологи повернули слово «aussetzen» (тут у значенні «віддати на поталу»). Це виглядає зрозумілим, але так легковажно загалом мова не працює. «Lepis» — це лупа, луска, а лепра — хвороба, яка робить шкіру лускатою.
Звісно, хворі на лепру були ізольовані. Вони мешкали в спеціальних карантинних притулках за межами поселень, мали там свої власні каплиці та цвинтар. Перед цим вони були виблагословлені, вже ніби померлі, виключені з членів церковної громади. Казали, що вже сама кров прокажених отруює криниці; про своє наближення вони мусили повідомляти, калатаючи бубонцями чи дзвіночками. Коли вони щось купували, то мали кидати монету в мисчину, заповнену оцтом, як то було прийнято також у часи чуми.
Моторошне калатання дзвіночків прокажених було добре відоме в середньовічних містах. «Так дзонить, ніби прокажені зібралися зі своїми бубонцями» (Ульріх Краффт[624] в одній зі своїх проповідей, Ульм, 1503). Ще в Оскара Вайлда читаємо про «крики прокажених на болотах».