Тобто це та сама методика, як і в Старого з гори[82], але з метафізичними намірами. Інший спосіб використовував абат одного сирійського монастиря, про якого повідомляє Кассіан[83]: він давав послушникам закопати шматок дерева і протягом цілого року щоранку поливати його водою. Це була вправа для терплячості й послуху. -
Отже, дві педагогічні методи? Певна річ, адже кожне вчення має містити більше, ніж одну методику. Школи також є транспортними засобами, які нічого не варті без знання мети. Будь-який доступний для проходження шлях має бути відображенням шляху життєвого.
Сирійський абат знав, що життя суворе, але терпляча вірність приносить винагороду, яка перевершує будь-яку уяву. Його шматок деревини був символом дерева життя або пальми, яка врешті приносить плоди.
Гурджієв рухався в межах того самого топосу, подібного до дао. Проте він хоче показати пальмове дерево зі своїми плодами (…) не як фата морґану під час мандрів у пустелі, не як обіцянку потойбічного життя, а як досяжну мету. Тобто — не імітація, а ініціація.
До речі, навіть фата морґана не висить «у повітрі». В її основі лежить досяжне — справжні пальми, справжні колодязі, справжня оаза. І все набагато гарніше, ніж у з'яві. Мета виявляється недосяжною не тому, що її не існує, а тому, що недостатнє наше сприйняття. Блукання не приносять непохитної істини, а свідчать про недостатність системи, брак інтелекту й інстинкту.
Видимість не позбавлена суті, вона є передбачуваною вказівкою. Справжнє місце розташування оази можна визначити за допомогою приладів. Мандрівник знемагає в пустелі, тому що має або недостатні знання, або недостатню спрагу — тож він не реве «як олень за свіжою водою[84]».
Поки пустеля й оаза відрізняються одна від одної, про достаток годі й говорити. Проте завдяки техніці стане можливим зрошення навіть найпосушливіших пустель. Хоча все це стосується нашої теми тільки побіжно.
Сирійський абат має набагато дальшу мету, ніж Гурджієв, що порівняно з ним має вигляд Симона-чарівника[85] перед апостолами. Але обоє перебувають в пустелі, де кружляють переддвір'ями смерті. Такі наближення мають більшу або меншу вагу.
У зв'язку з цим — одна примітка, яка подібно до примітки про зрошення пустелі слугує ad usum Delphini[86], й саме так слід її розуміти: Знання про переддвір'я або зали чекання не є неважливим. Тут можна довідатися про правильний вихід, а також про виїзд або перехід в інше місце. Таке знання може бути особливо цінним, коли насувається катастрофа. Саме з цієї причини з давніх часів у церемоніях і святкуваннях, під час посвячення, ініціацій та містерій відбувається символічна зустріч смерті й нового народження. За знищеною свідомістю слідує воскресіння; пил перетворюється у блиск. Віряни беруть участь у смерті й поверненні Адоніса; місти[87] підводяться з темряви назустріч елевсинському світлу.
Знищення на всіх рівнях — навіть морально — належить до необхідної послідовності краху й пробудження, як то описали Гаманн і Канне[88] і як то належить пієтистичній сповіді. Знищення і одужання, а також почуття воскресіння після тяжких хвороб.
Повний відчай. Від-чай — це означає, що досягнуто тієї точки, коли сумнів, а разом з ним і надія «йдуть на дно». Dubitare fortiter[90].
Звертаючись до сучасників, годі обійтися без психологічних та фізіологічних вказівок. Сновидіння можуть за багато років провіщати смерть, безпосередньо смерті передують певні, очевидно, типові картини. В якій послідовності відбувається перебіг вервечки токсичних змін, почерговість біологічного відмирання? Що означають повідомлення про те, що клич умирущих, особливо потопельників, ніби повідомлення на велику відстань, сприймається їхніми матерями? Чи є тут провідником якась аура — принаймні для надсензитивних чи для певних станів?
85
86
Для використання Дофіном
89
Рядки з релігійного гімну німецького поета і протестантського теолога Йоганна Тімотея Гермеса (1738–1821).