Залишається відкритим питання, чи справді на цій межі життя і смерті відчуття стають гострішими й чи справді матерія починає сильніше випромінювати. Тут доречно згадати книгу Єзекиїля 1.27–28, Дії Апостолів, 2.2 та 9.3, Об'явлення 1.10 і багато інших місць у світських та святих письменах, в яких можна почути й побачити сигнали космічної гонитви.
Щось сяє та відлунює понад стіною, але в часі ми рухаємося в кращому разі паралельно до безчасовості. І все ж таки. Те, що людський дух може сформулювати аксіому паралельних ліній, є дивом, і його годі пояснити самою лише інтуїцією — тут ще мала додатися певна концепція. З конструктивного погляду назвати точку перетину на дуже великому віддаленні вже в добу бароко (Ляйбніц, Декарт, Спіноза) було доволі відважною затією, яка обмежувалася, з одного боку, повагою до авторитетів, а з другого — обережністю. Сьогодні ніхто з тих, хто цінує духовну репутацію, всерйоз не наважується на подібні спроби, й інстинктивний страх тут цілком зрозумілий, адже все це може нам дорого обійтися.
І ще про перспективу на краях часу. Так сталося, що з газетою «Морґенпост» прийшов вірш Флавії Беланґе:
Цей вірш нагадав мені поле з давніми похованнями у Тарквінії, й поки я перебував у підземних гротах, нагорі цвів мак і дозрівала пшениця. Багато хто відчував блаженство там унизу, серед мертвих. Тут не потрібен жоден наркотик — теперішнє є достатньо сильним. Загалом «теперішнє» є інтенсивом від «миті». Мить є чашею, теперішнє — вином. («Praesentia» — це також безстрашність і навіть влада. Овідій. Метаморфози 4.612: «tanta est praesentia veri[96]».)
Згори сонце гріло тепліше, мак цвів пишніше. Це було так, ніби справді випити вина; багато хто з тих, що знову вийшли нагору, свідчив про це. Смерть там привітна, присутня як господарка бенкету.
Тож виникає питання: що ж відбувалося там унизу? Відповідь має бути такою: «Нічого не відбувалося». Це знак великих перетворень. Всесвіт не зрушив ні на йоту.
З історій про те, що там таки щось сталося й постійно стається, здавна жили священники й чарівники.
У абсолютно дивовижному всесвіті немає потреби в тому, щоб ще ставалися й дива. Тому Священне місто не має ні храму, ні святині. З цієї причини чудеса в Новому Завіті завжди значно слабші за притчі. «Твій син живе[97]!» — це не чудо, це притча, яка вказує на чудо. Якщо я прийму це в сенсі сутої події, тобто як диво саме собою, а не як вказівку, тоді в межах певного порядку я вважатиму не менш важливою трансплантацію серця. Але слово має на увазі більше. Це підтвердження, яке охоплює смерть і життя. Юнак з Наїну[98], як і Блайберґ[99], померли вдруге, хоча обидва є безсмертними.
Підтвердження можна відчути й досягти. Нам вдаються уявлення про потойбіччя не тому, що вони спрямовані на щось віддалене, а на щось зовсім близьке; відбувається проекція. Таким чином, наближення також підтверджує культи та їхню велич, але водночас і позбувається їх. Час і простір можна зібрати докупи коштом розмаїтості. Приміром, на алеях є такі точки, де через перспективу дерева затуляють одне одне й зливаються в образі одного могутнього дерева.
Подолання страху може бути внеском у мистецтво. В цьому також полягає завдання архітектури, коли вона перевищує суту потребу й стає мистецтвом. Якщо ж вона зазнає невдачі, якщо віддає себе повністю на поталу перебігу подій, економіки чи, в кращому разі, естетичним вибрикам, тоді страх зростатиме. Той страх споконвіку є страхом смерті, який сьогодні в дусі часу сприймається як технічний розвиток. Завжди є потреба в людях із сильним духом, аби не визнавати а priori такі претензії, й у цьому сенсі слова Мао «атомна бомба — це паперовий тигр» слід зараховувати до рідкісно вдалих висловів нашого часу. Таке міг би сказати й Лао Цзи.
Ландшафти в сенсі природи, примітивних, ранніх та високих культур будуть зникати; і з цим слід змиритися. Думку, про те, що такі втручання обмежені в часі та в рамках «ландшафту майстерень» неминучі, я вже виклав у своєму «Робітникові» (1932), про їхню періодичність я писав у «Стіні часу» (1959). Вибілення[100] може відбутися й за допомогою вогню. Про це знали ще досократики.
95
Як ми вже згадували, смерть у німецькій мові чоловічого роду; відповідно, чоловічого роду є і всі алегорії смерті (не жінка з косою, а жнець).
98
Воскресіння Юнака з Наїну — євангельська подія, описана в Євангелії від Св. Луки. 7.11–17.
99
100
Тут в сенсі очищення. Див. також прим. 3 на стор. 13. [В електронній версії — прим. 16.]