Ключі до містерії можуть бути грубі й делікатні. В цьому плані вино навряд чи можливо перевершити; воно надає святкового доповнення до того, що є життєво необхідним, до хліба насущного.
Натомість містерія залишається тією самою, так само як тією самою залишається Афродіта, хай би в якій подобі вона поставала. Палати залишаються затемненими; те, що вони приховують, людина пізнає через притчі, спілкування, зустрічі. Навіть там, де вона відчуває і передчуває єдність, усе залишається притчею позачасових сил у часі.
Це стосується і сп'яніння. Воно не може усунути час, зате для посвяченого може подати час у новій перспективі, коли він здається вкороченим або розтягнутим. Щось сильніше наближається до нього. При цьому посвяченого охоплює радісне подивування, як тих селян, яких навідав фавн, а ще страх і смуток. Усе це написано на обличчі гуляк, і тим дивнішим є наш час, який хоче бути часом — і не більше, часом — і нічим іншим.
Ґамбрінус є грубіяном серед господарів свята, так само як грубим ключем є пиво. Це засвідчує вже та роль, яку відіграє сама кількість чистого напою. Тож Ґамбрінус є значно меншою мірою нащадок Олімпійців, ніж скандинавські аси, ці несамовиті любителі медовухи. Тут ми доволі рано натрапляємо на змагальні святкування як низький різновид симпозіумів (грецьких бенкетів). Коли Тор зі своїми цапами вирушив до чарівного замку велетня Утґарда-Локі[114] та зупинився в нього, йому було подаровано ріг, гострий кінець якого впирався у дно світового океану, й після того як Локі зробив три ковтки, настав відплив.
Але все це, як я вже казав, не заторкує містерій. Навіть Валгалла і Олімп — то лише підвищення, алегорії. Так само й у палацах Ґамбрінуса та на його осінніх святкових лугах крізь гамір юрмищ гуляк чутно ще щось — щось незбагнене у веселощах, що виникає тоді, коли з'являється сам бог Фрейр[115]: і там також зустрічаються наближення і входження.
Ми чекаємо на поїздку до Везерберґланду[116]: «Вандерфоґель[117]»; то було десь 1910 року неподалік від Порта Вестфаліка[118]. Пригадую, що вранці ми відвідали пам'ятник кайзеру. Група школярів з Вунсторферської околиці налічувала чоловік дванадцять. Вони мали двох провідників; одного звали Вернер, а іншого — Роббі.
На той час «Вандерфоґель» була організацією, яку педагоги почасти толерували, а почасти підтримували; у кожній школі вищого ступеня була місцева група. Ідеали були розпливчасті, визначалися радше почуттями, ніж самою справою, та були позбавлені академічних, військових чи політичних намірів. «Бути в дорозі» — романтично мандрувати, готувати їжу, сидіти навколо вогнища, співати, напинати намети, ночувати в стодолах: таким чином можна було дещо здобути, але ще більше розгубити.
Важливішим був постійний обмін думками й судженнями під час довгих мандрівок та перед сном. Деякі з цих розмов закарбувалися на все життя: погляди, які можна було виробити, доклавши зусиль і часу, здобували навпростець. Хазе, приміром, який із захопленням читав романи Ґерштекера[119], ділиться з нами в темній стодолі плодами свого читання. Якось тривалий час розважаючи нас таким чином, він сказав: «Також дуже гарна книжка — «Річкові пірати на Міссісіпі», в якій автор розвинув ось яку ідею…» — аж тут його обірвав Вернер, який хотів спати: «Та припини говорити дурниці! Ґерштекер просто спритний оповідач, але в нього немає ідей».
Такі зауваги можуть спростити нашу роботу. Загалом Вернер робив правильні висновки та ще й дуже переконливо. «Мандрований учень, шалений хлопчина», — як то співалося у празькій студентській пісні. Але він був нетерпимим до поганих манер.
Його грубувата прихильність до освіти та вихованості мала й позитивну сторону. В перший день цієї подорожі ми їли боби, і його дратувало, що Авґуст Штібіц, рудоголовий шкет, якого ми називали Фітьє[120], не соромлячись випустив свої гази. Вернер кинув йому: «Гей, Фітьє, то ти вдома також скрізь пердиш?» Та на Фітьє ці слова не справили великого враження; він сказав у відповідь: «Ну так! Мій батько каже, що нема нічого небезпечнішого, як стримати пердіння. Від того може статися запалення апендикса».
Старий Штібіц був санітарним радником, відомим у місті циніком. Кажуть, коли він відвідував своїх пацієнтів, то запихав свій палець у нічний горщик і куштував на смак сечу. При цьому він був одним із стовпів суспільства; на день народження кайзера та в річницю Седану[121] він з'являвся на шкільному святі в однострої морського штабного лікаря.
116
117
119
121