А сьогодні, коли я згадую Роббі, мені здається, що в нього справді була якась манія порядку. Він не пропускав, як то кажуть, «ні титли, ні коми». Тож невипадково, що Роббі займався питаннями орфографії. Йому муляло забагато крапок. З його погляду, то було марнотратством, зайві він самотужки закреслював. Коли починалася подорож залізницею — в купе четвертого класу «Для подорожніх із вантажами», де ми часто зустрічалися, — не минало багато часу, як Роббі брався за читання оголошень. Він діставав олівець і починав з педагогічним завзяттям викреслювати крапки; перша була викреслена вже після слова «Оголошення». Крапка з комою також викликала в нього осторогу: він вважав цей знак гермафродитом. Про щось подібне я читав через тридцять років у Валері[130], до речі, з ним Роббі мав дещо спільне, а саме — був добрим математиком. П'янкі напої всі без винятку викликали в нього відразу, як відходи органічної природи. Невишумілий фруктовий сік він вважав кращим для здоров'я, поживнішим та значно смачнішим.
Але досить особистих спогадів. Тепер я краще бачив своїх товаришів; та й вони стали жвавішими й говорили відвертіше. Ми то балакали, то замовкали, але паузи були невимушені. Це здавалося трохи дивним, так ніби хтось потяг за невидимий важіль. Кавалеристу відоме щось подібне; ось він уже цілий рік з конем — аж раптом розуміє, що означає їхати верхи.
Ми можемо читати листа, слідуючи за реченнями й думками — але можемо також просто кинути на нього погляд, при цьому ми не бачимо окремих слів або речень, а тільки почерк. І ніби з гущавини проступає автор листа. Ми відчуваємо, що саме він є головним змістом у листі, а не його повідомлення.
Цим я не хочу сказати, що наші розмови за пивом стали дотепнішими — радше навпаки. Те, що вони стали жвавішими й неспокійнішими, було пов'язано не з розумом, а з гармонією, що об'єднує все навколо як універсальна сила, так само вітер все сколихує, а сонце все освітлює. Саме тому зі сп'янінням зростає банальність та непослідовність розмов, принаймні для сторонніх. Загалом ритм слід шукати не в словах, а в гармонії. Оскільки тверезі не беруть у цьому участі, то всі ці балачки здаватимуться їм або дивними, або, як то було для нашого другого провідника Роббі, прикрими.
Але я переймався іншими клопотами. Підвищена увага, яка дотепер була спрямована на товаришів, перейшла на предмети. Підлога в підвалі була викладена плитами з червоного гірського пісковику, із цього ж пісковику був зроблений пам'ятник, який ми відвідали вранці. На цій червоній підлозі стояв цілий ящик пивних пляшок. Вони ще були повні, білі кришечки аж сяяли. Їх було двадцять п'ять, п'ять по п'ять. Кілька разів я перераховував їх: яким чином з квадратного розташування може виходити непарна кількість? Певна річ, будь-яку кількість можна розташувати на сторонах квадрата, але хіба не має десь з'явитися цифра чотири?
Така дивакувата ідея ще ніколи не спадала мені на думку; математика викликала в мене відразу, в школі я пропускав її повз вуха, тож приватно займатися математикою було мені зовсім не до шмиги. Аж тут несподівано та без жодних інструментів я натрапив на місце перетину, на межову лінію між геометрією й арифметикою, на пріоритет вимірювання перед числами, простору перед часом. Важливішим за умови задачі була загальна проблема з очевидністю: із силою уяви, яка постає з наших запитань і знання.
Поки я зосередився на розгляданні двадцяти п'яти білих кружечків, розваги тривали далі; а проте вже почали звучати й дисонансні нотки. Краузе з'явився з тарелем, на якому стояла пляшка пшеничної горілки з чарками, але директор тільки відмахнувся від нього. Так само він не допускав, щоб жарти його фактотума стали надто солоними. Фітьє підвівся й вийшов надвір, а коли повернувся назад, то був блідий як крейда, й на його чолі виступив піт. Директор зиркнув на свій годинник, на ланцюжку якого висів маленький прапорець. Був час вирушати. Вернер затягнув пісню, якою ми зазвичай прощалися:
Екскурсія добігла кінця. Ми подякували, взяли свої наплічники і ще в цілком добрій формі вирушили своєю дорогою. Гора, поросла лісом, була неподалік; аж тут ми нарешті відчули наслідки незвичного частування. Підвальне повітря тільки посилило ефект. Фітьє знову почав блювати; він був у стані, близькому до колапсу. Вернер розстебнув йому сорочку та поклав на груди вологу хустинку. Він мав із собою похідну аптечку.
130