Столове вино, яке супроводжує трапези, п'ють помірно, часто розводять водою. Це сільське вино, воно незрадливе, місцеве, привезене не здалеку. Хто не робить його сам, той має свого винороба, якому може довіряти. Для знаменитих марок, grand cru[144], добірних сортів міра належить до насолоди; надмірність відпадає сама собою при узливаннях, в яких сила землі поєднується з мистецтвом людини. Тут цінується добре вино, й для винороба незамінним є справжній знавець — той, хто поціновує дар, а ще більше той, хто вшановує таємницю. Коли він підносить келих, то, здається, ніби проглядає далеко вперед, а коли куштує, то подібний не лише на того, хто слухає мелодію, а й на того, хто вгадує тишу, яка настає після неї.
Ексцеси трапляються також у винних країнах. Вони пов'язані не так з природою вина, як з протиприродністю людини. Навіть у селах на Сардинії мені зустрівся пияк, який «прогнав через горло» всі свої поля й стада, занедбаний, із запалими очима, жадібний ubriacone[145], якого всі зневажали, уникали й висміювали.
Але то винятки. Для таких країн невідомі вулиці й квартали, що кишать п'яницями, які є тлом для деяких розділів у романах Достоєвського й Дікенса та темою зловісних малюнків Гоґарта. Там свої «рибальські угіддя» мають поліція та Армія порятунку.
Книжки й міста
Такі нічні блукання й кружляння підвипилих мас народу серед великих, безрадісних кварталів, як це описують у своїх спогадах де Квінсі та Джек Лондон, викликають острах. На кожному розі вулиці заманює кнайпа; відвідувачі п'ють навстоячки, міцні напої чинять потужний вплив на ослаблі тіла. Зграї дівчат-нічних метеликів, серед них і діти, ледь не до смерті п'яні жінки й безробітні сунуть цілими юрбами. А між ними чигають ті, які роблять свій ґешефт на сп'янілих та безвільних — сутенери, шахраї, кишенькові злодії та пройдисвіти всіх мастей.
Тут не п'ють для того, щоб потім згадувати або щоб зійтися ближче; тут п'ють, щоб утекти, забути, тож пробудження є недобрим. Демон постійно присутній; людина з таким неперевершеним чуттям, як Достоєвський, відчуває того демона майже фізично. Його подорожні нотатки є, власне, демонологіями, мандрами світом того, хто бачить привидів. З тією самою впевненістю, з якою Токвіль схоплював політичні структури, він бачив безкінечні задні плани — так ніби один займався м'язами, а інший — пневмою[146] якоїсь істоти. У Парижі Достоєвський побачив «повний штиль порядку — величезну внутрішню духовну регламентованість, яка йшла із самої душі. Це міг би бути й величезний Гайдельберґ».
Лондон видавався йому, попри всі рухи, титанічним зображенням-негативом гуманності в стані спокою. «Страх перед невідомо чим» починає охоплювати його під час прогулянок по місту, в якому «кожної суботи пів мільйона робітників і робітниць зі своїми дітьми ніби море вливаються у вулиці, особливо товплячись у деяких кварталах, щоб потім усю ніч аж до п'ятої ранку святкувати, тобто по-скотинячому наїдатися й напиватися після цілого тижня надголодь. Ця мільйонна маса має при собі всю свою тижневу платню, все, що вона з прокляттями заробила тяжкою працею. У м'ясарнях та продуктових крамницях великими язиками полум'я горить гас, яскраво освітлюючи вулицю. Так ніби для цих «білих ніґґерів» тут влаштовують бал. Кнайпи розчепурені, як палаци. Усі п'яні, але без радості, тут радше похмура, тяжка й незвично глуха атмосфера. Лише раз по раз підозріла тиша переривається лайкою та кривавими бійками. Жінки не поступаються чоловікам і напиваються так само, як і вони; поміж ними бігають і повзають діти. (…)»
Потім він описує похід до сяючих пекельних печер задоволення. У Леона Блуа можна натрапити на подібну відразу, яка виражається з надмірністю й зростає до уявної картини велетенської гармати, що одним пострілом покладе край тій «столиці блуду»[147]. Це якщо дивитися з іншого ракурсу: з перспективи католика іспанського штибу на противагу протестантизму, тобто у відносинах, які нагадують відносини собаки й кішки.
146
147
«