Так демократія скристалізувала сучасне поняття національності, і в порядку історичного процесу витворила політико-соціологічне явище державної нації. Пізніше поширення егоцентричного лібералізму, гуманізму та космополітизму, вкупі з матеріалістичним світоглядом послабили й розхитали початковий зміст національного ідеалу. Фашизм підхопив, вирвав із рук демократії упосліджений ідеал нації та підніс його на небувалу висоту, вкладаючи її його життєве здійснення свою вольову потугу і патос молодої творчости. Демократія також була творцем капіталістичного устрою. Започаткувавши епоху величезного матеріального прогресу, капіталізм із бігом часу все більш перетворювався в антисоціальний фактор. Демократія не виявила сил і здібностей, щоб своєчасно скорегувати шляхи капіталізму та узгіднити його дальший розвиток із життєвими інтересами народів, і внаслідок нього опинилася в хаосі соціально-класової боротьби та економічних потрясень. Уважаючи, що капіталістичний устрій себе ще не пережив, фашизм старається використати його форми виробництва й обміну, водночас усуваючи їх шкідливі з соціального погляду прикмети. Цю тенденцію реформаторської тяглости бачимо і в інших виявах фашизму. Весь свій ідеалізм і волюнтаризм фашизм зосереджує в одному рішаючому центрі: у власній нації. Нація для нього — це абсолютна цінність, що їй підпорядковується все інше. Всупереч демократії, що має тенденцію розглядати націю як механічний збір відповідної кількости індивідів, зв’язаних між собою насамперед реальними інтересами, фашизм приймає націю за найвищу історичну, духову, традиціональну й реальну спільноту, в рамках якої переходять процеси існування та творчости цілих поколінь — вмерлих, живих, ненароджених, — що зв’язані між собою нерозривно. На розвиток нації впливають не так матеріальні умови, як насамперед прояви її збірної волі, її духовна активність. Відношення громадянина до нації повинно обумовляться його ідеалістичним стремлінням віддати їй максимум праці, сил і жертв, аж до самовідречення включно.Ставлячи в основу своїх ідеалів націю, фашизм ототожнює її з державою, як тою формою, що найкраще забезпечує національний розвиток. Відношення державних націй між собою слідує не за утопіями згоди, братерства й пацифізму, лише улягає неминучим законам змагань, боротьби та конкуренції, де перемагає лише зручність і сила. Висновком цього — признання імперіалізму, як вирішального середника існування й розросту власної, держави-нації, що її фашизм хоче бачити могучою та величною. Змагаючи до посилення держави назовні, фашизм об’єднує навколо спільного національного ідеалу всі соціальні прошарки нації, викидаючи гасло; нація й держава понад класи й партії. Цей його всенаціональний і надкласовий принцип в основі заперечує режим політичної демократії, з пріоритетом її часткових партійних інтересів, як також апольогетику внутрішньої соціальної боротьби та інтернаціоналізму комуно-соціялістичної доктрини.Однак, фашизм здає собі справу з того, що мету сконсолідування цілої нації навколо спільного ідеалу та усунення міжкласових противенств можна досягнути лише при умові тих антисуспільних факторів, що заложені в капіталістичному устрою. Тому кермуючись системою капіталістичного виробництва й обміну, він водночас прямує до нівеляції її шкідливих проявів через погодження інтересів праці і капіталу. Цю реформу фашизм перевів шляхом організації соціальних верств держави в спеціальні синдикати, що об’єднують відповідні категорії громадян — виробників матеріальних і інтелектуальних вартостей. Синдикати, відповідно до роду своєї професії (селяни, промислові робітники, торгівці, підприємці, інтелектуали і т.д.). об’єднуються в корпорації; від них бере свою назву корпоративний устрій фашизму. Що нового дає для сучасності цей устрій?Як вже знаємо, оперта на принципах економічного лібералізму, демократія полишила розвиток господарських процесів без організованої контролі. Господарська діяльність у цілості базувалася на приватній власності, ініціативі та грі особистих інтересів. Сповідна конкуренція витворювала, після загального переконання, якусь “рівноділаючу”, що “сама по собі” узгіднювала розбіжності в інтересах загалу й в ім’я поступу. Так створилося класичне “стихійне капіталістичне господарство”. Коли ця система могла навіть із користю існувати в початках капіталістичного розпитку, то з бігом часу привела вона до класових антагонізмів і революційних потрясень. Опанована партійництвом політична демократія не могла усунути загрозливих соціальних явищ. Її заходи у вигляді різних законів і норм, що регулювали питання продукції, обміну, інтересів праці і т. д., були лише фрагментами, що виходили не з суцільного, до кінця передуманого плану, лише з випадкових умов і компромісів тої чи іншої парламентарної кон’юнктури. Як це відбилося на демократії — ми вже знаємо, її устроєву систему скомпромітовано; демократичні держави станули тереном зажерливої внутрішньої боротьби, коли то загальнонаціональні інтереси втрачають майже всяке значіння.Корпоративний устрій фашизму, організуючи населення в продукційні синдикати, бере під державну контролю соціальну й господарську політику країни. Залишаючи основні елементи капіталістичної системи — приватну власність та ініціативу — він одначе не полишає господарську діяльність населення на полю “гри стихійних сил”, лише намагається її погодити з загально-національними й частковими інтересами, віддаючи пріоритет першим.Соціальні відносини, зокрема відносини праці й капіталу, фашизм розв’язує не міжпартійною, міжкласовою й парламентарною боротьбою — як це робить демократія — лише методами національної солідарності, що виявляються в узгідненні цілей і співпраці підприємців і працюючих, при верховнім і обов’язковім арбітражі державної влади. Всі соціальні конфлікти й питання господарської діяльності розв’язуються радами дотичних корпорацій при співучасті держави.Створений фашизмом корпоративний устрій (він зродився з давно вже знаних так зв. синдикалістичних теорій, що їм фашизм надав відповідного до його національних ідеалів своєрідного змісту) є предметом безнастанних провокацій із боку засадничих противників фашизму: демократів, соціалістів і комуністів, що силкуються представляти його, як замаскований “гарними словами національної солідарності” середник визиску працюючих у руках пануючої капіталістичної буржуазії… Слід признати, що власне н цей спосіб розуміють фашизм і ріжні його… непокликані прихильники, що в різних країнах походять із реакційних і ворожих самій ідеї соціяльної справедливости верств так зв. “акул” фінансового, промислового та аграрного капіталу. Наслідуючи назверхні його форми, вони часто-густо приховують свої справжні хижацькі тенденції гаслами “нації, надкласовості й солідарності”, компромітуючи в цей спосіб самий фашизм.Думаємо, що створена фашизмом соціально-господарська система ще не є закінченим ідеалом; до певних її елементів можна підходити й з критичними увагами. Одначе помилкою було б уважати її, як засіб, що стоїть на услугах капіталу для експлуатації трудових мас. Чисельні факти показують, що фашизм з однаковою рішучістю може “вдарити по руках”, як представників капіталу, так і праці, коли ті чи другі схильні виявляти пріоритет часткових, особистих інтересів над національно-державною доцільністю.Історична заслуга фашизму полягає в тому, що в хаосі повоєнних відносин, коли перебуваючу в безчинній летаргії демократію намагався добити комуно-соціалізм для своїх “експериментів” — він спромігся не лише здусити внутрішні руїнницькі сили, але й здійснити спою власну соціальну систему, що хоче активно пристосуватися до нових вимог життя, кладучи перші основи для дальшої устроєвої реконструкції нашої хворої епохи. Демократичному сонливому “непротивленню злу” і ворохобництву комунізму — фашизм протиставив чин творчої розбудови, що вже дала певні позитивні наслідки.