V.ДИКТАТУРА
Політична диктатура належить тепер до найбільш спірних і актуальних суспільних проблем. Демократи уважають її за абсолютне зло, що загрожує людству культурним занепадом і повертає суспільство до часів середньовічної деспотії. Натомість прихильники диктатури добачують у ній єдиноспасенний засіб направи політичних відносин і оздоровлення розхитаних основ суспільного життя. В практиці, устрій диктатури бачимо на протилежних бігунах політичної сучасності: з одного боку в московськім большевизмі, з другого — в італійськім фашизмі та інших, споріднених із ним рухах.
Комуністичної диктатури ми в цим місці не беремо під увагу. І то не лише з причин засадничого заперечення її теоретичних підстав, що їх ми уважаємо за руїнницькі й неприродні, але й тому, що реальні вияви диктатури большевизму є вислідом внутрішніх суперечностей між самою соціалістичною доктриною та практикою большевизму. При таких умовах годі шукати теоретичних заложень сталінського варваризму!.. Сталінізм давно перестав рахуватися й з марксівською концепцією соціалістичної диктатури, кермуючись у своїй політиці виключно інтересами пануючої партійної кліки.
Цілком відмінно представляється внутрішній і реальний зміст диктатури фашизму та інших націоналістично – авторитарних рухів. Фашизм не маскує її брехливими твердженнями про “владу мас”, або спекулятивними запевненнями в її “тимчасовості” (як це робить московський комунізм). Диктатура для фашизму — це не лише метода політичного кермування;
це синтеза його суспільного світогляду, що здатність до керівництва визнає лише за індивідуальністю й провідною меншістю. Фашизм не вірить у, владу більшості, в тих її механічних формах (партії, голосовання, парламент), що їх створила політична демократія; замість демократичного культу кількості-числа, він творить культ якості — творчої одиниці.
Свій політичний устрій фашизм будує на принципах суспільної гієрархії, авторитарності й монократизму, де право на кермування мають лише найліпші, себто ті громадяни, що своїми здібностями, енергією й досвідом покликані творити провідну еліту нації — її духову аристократію. Ця еліта, очолювана вождем-диктатором, веде за собою більшість нації — народні маси.
Видвигнені фашизмом ідеї авторитарності суспільної організації знайшли широкий відгомін і признання серед націоналістичних рухів інших народів. Між ними та приклонниками старих устроєвих теорій уже від літ точиться завзята боротьба за впливи й владу, що вже позначається певними наслідками націоналістичні рухи скрізь у наступі; їх противники скрізь у відвороті. Причини цього явища ми вже з’ясовували раніше: націоналізм — з його реформаторськими суспільними тенденціями — є діюча й корисна реакція на стан, що його витворили анархія політичної демократії та нівелююче руїнництво комуно-соціалістичного колективізму. Власне в унутрішній конструктивності авторитарно-націоналістичних рухів захований “секрет”, що притягає до себе розчаровані й зневірені в хаосі існуючих відносин суспільні маси.
Цей неоспоримий конструктивізм тим не менш не звільняє нас від обов’язку поставитися з критичністю до тих надмірних (і часто непокликаних…) ідеалізаторів режиму диктатури та її метолів, що в свому захопленні схильні цілком ігнорувати те органічне тло, на якому лише і мислимі здорові форми самої диктатури. Такі ілюзії часто витворюють помилкові й небезпечні погляди на більшість (народну масу), як на ту “ворохобну юрбу”, або “деструктивну чернь”, що до неї, мовляв, можуть бути застосовані лише два середники кермування:
сліпий послух і… погорда. Забуваючи, що самий політичний устрій — це є насамперед пристосована до вимог місця, часу та умов система доцільності — вони обертають його в самоціль, у незмінну на віки вічну догму.
Підходячи до критичного обговорення проблем диктатури, провідної меншості й народної маси (більшості), зазначимо, що в аспекті історії вони не є новими. Зокрема питанням “правління найкращих” суспільство займалося вже з тих часів, як заіснувала державна організація й політична наука. Є величезна кількість рецептів цієї “селекції” провідної еліти. Певна частина з них находила собі примінення в практиці життя, виконуючи свою позитивну суспільну ролю до часу, поки їх перестарілий зміст не заступали нові засади й форми. Цей історичний процес є доказом, що творення суспільних устроїв завжди підпадало впливам еволюції, в даному етапі якої збігалися й знаходили собі конкретний вияв нові ідеї, нові поняття моралі й нові матеріальні форми існування. Коли в історії розвитку державних і соціальних устроїв хочемо встановити якийсь тривалий закон, то він проявляється хіба в одному: всякі спроби творення тих чи інших устроєвих форм завжди давали від’ємні наслідки тоді, коли вони відривалися від народу, або полишали його лише в становищі пасивного глядача та виконавця. Існуючи певний час з допомогою насильства або інерції, вони банкротували чи то під внутрішніми революційними ударами, чи то внаслідок власного відмирання, спричиненого ізоляцією від більшості суспільства.