Нам пригадується велична постать Богочоловіка Христа та небагатьох інших гігантів-реформаторів. Але ж такі постаті з печаттю божеського духа являються раз на століття, а то й ще рідше!. Щасливий той нарід, що йому доля судить таких вождів. Ну, а як їх не має? Чи ж можливо на такій пресумції, що виходить із якогось фетишизму, будувати устрій держави — отого цілком реального витвору, складного механізму, що його складові частини вимагають безнастанного пильнування й раціонального поділу праці та керівництва?Треба зазначити, що сама проблема диктатури (коли розуміти її не як доцільну методу, а як догму) є надзвичайно скомплікованою й в критеріях своїх суб’єктивною. Бо на практиці кожний диктатор і його провідна група глибоко переконані, що власне вони самі та їх правління е “найкращими”, в той час як інші — “гірші”. Як встановлювати правильні критерії в оцінках кожного окремого випадку цієї проблеми?Історичні приклади доводять, що диктатори й авторитарні провідні меншості найкраще здібні виконувати свої суспільні функції і досягати величезних здобутків якраз на початках свого самотворення. Вираз самотворення підчеркуємо, бо справжня диктатура майже завжди приходить і опановує життя сама собою. В цьому й полягає одна а її різниць від демократичного правління, що повстає вона при найменшій “організації”, (вибори, голосування і т.д.) в наслідок свого вміння правильно вчутися в завдання моменту, ба навіть епохи, і зрозуміти їх — захований від інших — зміст. В початковий період диктатури, її представники найчастіше визначаються високою ідейністю, могутнім напняттям свого духа, безкорисністю, творчоздібністю й самопосвятою. Ці взнеслі прикмети провідників сугерують, захоплюють більшість народу, що в масі своїй зправила прив’язана до дрібниць життя й не легко від них відривається. Пірвана чинною волею й високими прикладами проводу, ця більшість вже безкритично, без всякої надуми, полонена самим чуттям й вірою, іде за провідниками, сліпо повинуючись їх наказам. Це буває переважно в рішаючих, переломових епохах життя даного народу; нещасливий той нарід, що не схоче, чи не зуміє в такі моменти огорнутися цим поривом єдності під проводом найкращих !..Одначе, пізніше стає часто так, що провідна меншість, досягнувши поставлених цілей і закріпивши в своїх руках владу, поступово виказує тенденцію в самій собі замикатися. Приходить час її самоконсервації й відриву від живих джерел народу. Її початковий духово-ідейний порив заступає “ділова” практичність і бюрократизм; свідомість понесених жертв і трудів висуває егоїстичні претензії до особистих привілеїв, спокою й “теплих місць”; загальні ціди затушовуються пріоритетом персонального чи групового інтересу. Дальші стадії диктатури з бігом часу все посилюють вказані тенденції. На порядок дня приходить вже внутрішня боротьба за вдержання свого панування. Диктатура з чинника, що напочатку служив загальним інтересам, обертається в самоціль, витворюючи умови, що з одного боку шкодять суспільству, а з другого — підкопують її власні основи.Процес розмінення внутрішніх вартостей диктатури та просякнення її антисуспільним змістом відбувається навіть і тоді, коли її самотворення стимулювали великі, чисті ідеї. Ці останні лише до часу стримують негативні вияви, що заховані в диктаторському режимі. Наслідком останніх бувають чи то революційні зриви, чи суспільне примітивізування, що тягне за собою культурний і політичний занепад даного народу. Перманентна диктатура — це, власне кажучи, навіть не форма нормального державного устрою. Вся історія політики не знає прикладу, задержуючись довше, ніж того вимагає доцільність, що їх зроджує — являлися режимами будуючими. Навпаки — вони майже завжди тягли за собою катастрофи, що надовго стримували дальший суспільний розвиток щоб диктатури — задержуючись довше, ніж того вимагає доцільність, що їх зроджує – являлися режимами будучого. Навпаки – вони майже завжди тягли за собою катастрофи, що надовго стримували дальший суспільний розвиток.Лише державний устрій, де — побіч принципів авторитарності правління, якісної суспільної ґієрархії й дисципліни — збережені також елементи суспільної контролі та самодіяльності (в їх здорових формах) — лише такий устрій у стані своєчасно стримати переродження диктатури в антисуспільний чинник і забезпечити нації корисне сполучення авторитарності проводу зо збірною, діючою волею народних мас. При цьому сполученні відбувається постійна співчинність між творчістю провідної меншості й працею, корективами й безпосередніми почуваннями середньої “масової” людини. В цей спосіб переходить нормальний обмін функцій у національно-державному організмі, подібний до циркуляції крови в здорової людини.Цієї рівноваги не здібна додержати перманентна, застаріла диктатура. Ізолюючи свою провідну меншість від мас, вона не лише усуває псяку суспільну контролю, але й нищить природне джерело свого скріплення свіжими силами з ґрунту. Паралізуючи в реальному житті всі вияви народної ініціативи, критичності й самодіяльності, зобов’язуючи всіх лише до сліпого послуху та виконання тіолі одиниці, чи обмеженої кіль-кости тих одиниць, унеможливлюючи суспільне виховання мас і привчаючи їх орієнтуватися виключно на вказівки пануючої касти — така диктатура руйнує умови, що серед них лише може витворюватися бажаний їй самій тип сильної, активної, ініціативної людини. Замість аристократів духа, витворює вона рабів, бездушних і обмежених “апаратчиків” своєї системи.Річ очевидна, що всяка здорова влада мусить відповідати вимогам постійності й авторитету; вона зобов'язана мати в своїх руках усі можливості! твердого керівництва та суворих репресій супроти тих відосередних сил, що намагаються шкодити їй, нації й державі. Але ці обов`язкові прикмети не повинні витворювати гіпертрофованого поліційно-урядницького режиму, де найвищим і при тому безапеляційним зверхником суспільства стає навіть найменший бюрократ-чинуша… Між тим диктатуру (таку, то вже перетворилася в самоціль) якраз і характеризують такі тенденції. Самий її внутрішній зміст веде до надмірного етатизму й запровадження складної централістично-адміністративної системи навіть там, де вона не лише зайва, але й виразно шкідлива.Сковуючи всі вияви життя примусовим регламентом, витискуючи на ньому тавро урядницької бездушності й механічності, такий централізм унеможливлює й суспільну самодіяльність, і індивідуалізацію громадянина, то без них утруднюється самий процес творення провідної еліти. Бо формовання й творчість еліти найкраще розвивається в умовах свобідної (хоч і регульованої національно-державними інтересами) циркуляції суспільних цінностей і творчости. Така диктатура перетворює населення даної країни в безвладне знаряддя, штовхане інерцією послуху й дисципліни.Дисципліна в суспільно-політичному житті необхідна взагалі, а в нашу, підкопану демолібералізмом, епоху — особливо. Одначе ми переконані, що передпосилкою внутрішньої зорганізованості й зовнішньої відборонності державної нації не є — сама урядова пресія. Зле, коли рацію даного устрою перед населенням удоводнюють — лише поліційний комісаріат і його приписи… Бо справжня сила політичного устрою й тих ідей, то в ньому заложені, найкраще унагляднюється в умовах відповідної свободи, — де, при збереженні авторитету влади й її провідної зверхності, забезпечені суспільству необхідні сфери критичного думання, чинної співучасті в державному житті й самовиявлення. В цьому власне й полягає справжня, глибока ідея правової держави, що дисциплінуючи громадянина й підпорядковуючи його загальним цілям, водночас не позбавляє його права лишатися індивідуальністю.До яких висновків приводить нас розгляд питання диктатури, провідної меншості й маси? Завдання тривалої реконструкції розхитаних основ політичного життя вимагає тверезого, критичного підходу до всіх виявів і минувшини, і сучасності. Не безоглядний і легковажний розрив із всім попередній — тому лише, що воно “не модне” — лише вміння доцільно узгіднити випробовані елементи старого з новими завданнями й формами – є запорукою правильного погляду на речи. Це стосується й проблеми існуючих тепер диктатур.Фашизм та інші націоналістичні рухи відкрили забутий світ великих ідей; в основу своєї чинності вони поклали здорові принципи авторитарності проводу нації, гієрархії, обов’язку й дисципліни. На цих ідеях і принципах оперта їх велика місія лікарів хворої епохи. Одначе, не слід забувати, що вони переходять початковий етап свого оформлення, що характеризується всіма позитивними особливостями творення нової провідної еліти. В цих умовах диктатура є тим творчим, мобілізуючим і виховуючим фактором, що пориває за собою більшість і твердою рукою скермовує її до розбудови духових і реальних цінностей. Не признавати нього можуть лише сліпці, або озлоблені прихильники старих, збанкротованих талмудів.Проте у фашистській та інших диктатурах також заховані й певні некорисні елементи, що ми їх підкреслювали. Вони ще в ембріональному стані, але прийде пора, коли їх діянні ставатиме все виразнішим. Тоді повстане потреба перегляду цих систем і певних корективів — відповідних зміненим суспільним умовам і нормальній потребі громадянина бути не лише об’єктом авторитарного обов’язку, але суб’єктом творчого права.Від чуйності націоналістично-авторитарних диктатур до цих органічних потреб суспільного розвитку залежатиме будь дальший поступ, будь закостенілість і деградація.Їх ідеї, науку і досвід зобов’язана використати Українська Нація в процесі своєї державницької розбудови. В застосованій цих вартостей до нашого національного будучого полягає одне з завдань українського націоналізму. Проте український націоналізм не обмежує свою творчість механічним копіюванням чужих зразків. Будуча Українська Держава не буде ні фашистівською, ні націонал-соціалістичною, ні “примо-де-ріверівською”…Свідомий історичних традицій нашої нації, особливостей її сучасної суспільної структури та прийдешніх завдань її всебічного розвитку — український націоналізм будує устрій України на власних, оригінальних націократичних основах.До з’ясування внутрішнього змісту й устроєвих форм української націократії ми і переходимо…