ІІІ. СУСПІЛЬНО – ВИРОБНИЧА СТРУКТУРА НАЦІЇ.
Нація, цевічність— вчить український націоналізм. Коріння її виростають із глибини віків, а розвоєвий гін прямує в незбагнену прийдешність. Являючись підставою існування даної людської спільноти, націяєднає в своїй тяглій незмінності її окремі складники.Органічна, у своїй духовій і фізичній істоті,як цілість, :вона й цим складникам надає в кожну пору історичного розвитку органічний характер. Внутрішній поділ нації на окремі складники мінявся, щодо їх суспільних форм і функцій, й процесі історії. В нашій епосі цей поділ у середині нації означується існуванням окремихсоціальних груп населення.
Проблеми соціальних груп,їх взаїмочинності та відношення до нації й держави належать під цю пору до найбільш спірних й актуальних. Власне тут лежить вузол боротьби ідей і суспільних антагонізмів, що стрясають сучасність, зроджуючи соціальні конфлікти й революційні зриви. Щоб зрозуміти причини цих явищ, треба розглянути ті процеси й побудники, що приводять до згаданого поділу. Кожна національна спільнота має дві сторони свого буття: духову йматеріальну. Коли перша є джерелом її творчости, то друга — це те реальне тло, що на ньому ця творчість конкретизується в певних матеріальних надбаннях. Як духова творчість улягає законамякісної, індивідуальної градації (спираючисьнаній, націоналізм заперечує комуністичний психоз “колективу”, що не творить, лише “делаєт” культуру…) так і матеріальна чинність суспільства базується навиробничій градації,що диктуєтьсяжиттєвою доцільністю й називаєтьсясуспільно-господарським поділом праці.
Принцип господарського поділу праці обсервуємо вже в примітивних суспільствах старовини. В міру культурно-матеріального їх розвитку та поширення товарового обміну, цей розподіл все поглиблювався, витворюючи окремі суспільні групи (цехи, виробничі корпорації, стани) людей, занятих виробництвом конкретних господарських продуктів, що їх обмін забезпечувавїм існування. В цій історичнійдобі знаходимо початки теперішнього суспільного розгалуження націй. Протягом останнього століття, при капіталістичній системі продукції Й обміну, господарський поділ праці пішов приспішеними темпами й оформився в сучасній технічно-виробничій спеціалізації й соціально-класовій диференціації суспільства. Як бачимо, розпиток суспільно-виробничої структури націй прямував органічними шляхами, відображаючи в собі більш ускладнені вимоги життя й господарської продукції.
Слід зазначити, що розподіл суспільних функцій не обмежився на самій господарській ділянці; він впливав також на нерівномірну концентрацію багацтв, запроваджував протилежність матеріальних інтересів, і спричинявся до витворення відповідних політико-устроєвих систем в історії, де право на владу й панування здобували упривілейовані, економічно сильніші групи, що накидали обов’язок послуху й господарську залежність матеріально-слабшим. Ціла історія позначається цим змаганням багацтва з бідностю за перерозподіл матеріальних дібр і за політичні впливи, змаганням, що узмістовлюється в сучасному широкому понятті соціальної боротьби та експлуатації. На фоні цих процесія виринає ряд питань. Коли суспільно-виробничий розподіл нації є явище органічне, то чи справді стають неминучі й антагонізми її окремих складників? Чи дійсно соціальний гнет і експльотація економічно слабших — сильнішими, мають характер закономірності? А коли так, то чи не означає те, що сама концепція суспільного життя є несправедливою й аморальною ?..
До розв’язки цих питань, демократія й комуно-соціалізм підійшли різними шляхами. Визнаючи факт соціальної нерівності, політична демократія шукала способів її направи головно в площині етичній, їй здавалося, що досить проголосити свободу індивіда, виховати його на гаслах “рівності й братерства”, як цей індивід, а за ним і всі інші, виявляючи свої прагнення у “волі більшості”, запровадять корисний, відповідний “справедливій логіці” життя, суспільний лад. Між тим демократичні теорії привели до несподіваних і протилежних практичних наслідків: в епоху демократії й капіталізму, соціальна нерівність, матеріальний визиск праці й політичне панування фінансово-партійної олігархічної меншості над більшістю набрали особливо виразних і антисуспільних форм.
Комуно-соціалізм не вірив у направляючу силу етики, особливо — “буржуазної” етики. Конструктивний вплив може мати лише “соціалістична” етика, то буде наслідком соціально-політичної й економічної перебудови суспільства, а не її причиною — казав він. Заперечуючи органічність нації й її окремих складників — кляс (крім пролетарської) комуно-соціалізм видвигнув програму соціальної революції, що має; скасувати приватну власність (як головну причину соціальної нерівіності й експльотації) і створити безкласове (однокласове) суспільство з соціалістичними засобами господарського виробництва. Коімуно-соціалістична концепція грішить не меншити помилками, що й демократична… Бо коли демократія, покладаючись на логіку “гри стихійних сил”,недооцінила значіння організованого втручання суспільства в соціально-виробничі процеси, то комуно-соціалізм переоцінив можливості планово-регулюючого принципу в суспільнім житті, зводячи останнє до шкідливого схематизму й духово-матеріальної нівеляції. Комуно-соціалістичний теоретичний план створення однотипного, унітарного (олнокласового) пролетарського суспільства — то, мовляв, єдине може усунути визиск і нерівність — заперечував органічний суспільний розподіл і тому завів у практиці. Це підтверджує й дійсність СССР. В совіцькій “реторті” відбувається нова суспільна диференціація, а з нею кристалізується й стара соціальна нерівність, дарма, що означується вона тепер іншими назвами (раніше були “їх благородія” і “патомствениє дворянє” – тепер “партсекретарі” і “знатниє люді комунізму”…). На тлі цього процесу стає все більш виразним і матеріальний, визиск дійсно-працюючих псевдо-працюючими; цей визиск переходить в особливо жорстоких і характерних для нувори-шей-конвістадорів, що несподівано для самих себе вийшли на кін історії —формах…
З інших заложень виходить при розгляді порушуваних проблемнаціократична концепція. В розвиткові внутрішніх відносин нації вона добачає органічний процес сполучення духа й матерії, що витворює в кожну тяглу історичну добупитоменні їй суспільно-виробничі й устроєві форми. Конструктивне чи деструктивне значіння цих форм в даному історичному періоді залежить від їхсвоєчасності й пристосованості до збірних потреб суспільного організму, що невпинно розвивається. Тут спостерігаємо еволюцію, що має свою логіку й розставляє історію в певні послідовні етапи. Та обставина, що, наприклад, в добі меркантилізму Кольбера не існували літаки, сучасні банківські концерни, або не було “наукового” соціалізму, не є випадковою… При розгляді суспільних форм цієї еволюції з перспективи часу, годі встановлювати їх “соціальність”, чи “антисоціальність”, “справедливість” чи “несправедливість” на критеріях сучасних політичних теорій і етичних понять. Цієї власне помилки допускаються комуністи, коли в усіх, навіть прадавніх, періодах історії знаходять чудесне “підтвердження” партійних “законів” Маркса-Леніна-Сталіна, і таки наші соціалістичні “соціологи”, що описуючи добу Князя Володимира, або Богдана Хмельницького, підходять до неї з критерієм темпераментного есерівського агітатора й обурено картають цих мерців за те, що були вони “буржуями-поміщиками” і “ворогами працюючого люду”… (коли не помиляємося, таку “науку” розвивав у своїх писаннях Микита Шаповал). Бо коли соціальну справедливість розуміти не тільки під кутом сьогоднішньої можливості для всіх людей добре їсти, одягатися й відпочивати, але у широкому плані історичної рації, то покажеться, що всі витворювані нею соціальні, господарські, політичні й правні інститути були потрібні, як складові елементи загального прогресу, а тим самим для