V. ДЕРЖАВНИЙ СИНДИКАЛІЗМ
Соціальний поділ внутрі нації — це конечність, створювана розвитком суспільно-виробничих відносин. Соціальні групи (або як їх називають — класи) нації — це органічні спільноти, що в кожному даному історичному періоді надають структурі. суспільства конкретних форм і означають її завдання.
Проблема соціального поділу нації є надзвичайно складною й многогранною. Її неможливо розрішувати ані методами класової реакції, що намагається здержати розвиток суспільно-політичних і господарських відносин (як це робить сучасний капіталізм), ані вузькоглядними догмами перманентної класової війни (як це робить комуно-соціалізм). Дійсність свідчить, що капіталізм і комуно-соціалізм проявляються в соціальній площині в однакових по суті, хоч і відмінних у формах, негативних наслідках якраз тому, що оба вони є насамперед класовими концепціями. Надміру протегуючи одну соціальну групу (в першому випадку — буржуазію; в другому — штучно сфабрикований “пролетаріат”) коштом життєвих інтересів, а то й існування інших груп — вони унеможливлюють усебічний розвиток суспільного організму, а саму державу й владу обертають у знаряддя своїх класових цілей.
Націократія заперечує принцип класової боротьби та право окремих соціальних груп на монопольне панування в державі й на експлуатацію суспільства. Розглядаючи націю,як живе, суцільне—хоч і різноманітне в своїх складових частинах — єство, вона розв’язку соціальних проблем переносить у площинунаціональної солідарності, що — визнаючи пріоритет інтересів нації-держави над інтересами окремих груп — видвигає принципнадкласовості. Здійснення надкласової солідарності можливе лише на базі пристосованої до неїгосподарської системи. Стверджуючи, що ні капіталістичний, ні комуно-соціалістичний устрої не посідають необхідних для цього прикмет, націократія — як бачили ми вище — розбудовує власнугосподарську систему, де різноманітність стимулів економічної діяльности та інтересів поодиноких соціальних груп узгіднюється й зрівноважуєтьсяплановим втручанням держави, що паралізує переростання господарських засобівв антисоціальні фактори та регулюєсправедливий розподіл національного доходу між всімапродукуючими верствами нації.
Одначе цього замало. Бо економічна політика, а з нею й зверхницька роль держави можуть давати корисні наслідки лише тоді, коли саму державуй її владу персоніфікуютьне класові й узурпаторські кліки (як це бачимо в умовах капіталістичної “демократії” і комуністичної диктатури),а ціле національне суспільство, зорганізоване в формах, що — беручи його занеподільну єдність — водночас рахуються з його органічним, функціональним розподілом на окремі частини(соціальні групи). Цею формою суспільної організації є для націократії —державний синдикалізм.
В своїй, практичній суті синдикалізм —це насамперед (умовлене розвитком господарської спеціалізації об’єднання людей, зайнятих виробництвом у певній господарській галузі, для охорони їхніх професійних інтересів. Вияви професійної організації бачимо вже в середньовічних корпораціях, що в свій час відіграли велику економічну роль в феодальному суспільстві. Капіталізм і нові ідеї економічного лібералізму спричинилися до занику корпорацій; вузько-становий, монополістичний характер старого корпоративного устроювже не міг узгіднитися з вимогою “вільної гри” капіталістичних сил. Та згодом антисоціальні тенденції капіталізму — що все загострювалися з розвитком нового класу промислового пролетаріату, зроджуючи класову боротьбу — викликали появу нових, форм професійних об’єднань: так зв. синдикати (звідси назва — синдикалізм).