Синдикалістичний рух проявився в кількох формах, але найбільш характерним для передвоєнної доби-був революційний (або як його ще навивають — сорелівський)синдикалізм.В основу своєї програми він поставив солідарність інтересів представників окремих виробничих фахів, змагаючи до об’єднання їх у замкнені від сторонніх елементів, професійні робітничі організації (синдикати), відповідно до їхньої господарської діяльности. Ці спілки мали стати основою професійно-виробничого розподілу суспільства в будучому синдикалістичному устрою. Можливість боротьби з капіталізмом і буржуазно-демократичним устроєм, революційний синдикалізм бачив у безкомпромісовій революційній акції. Відрізняючись від соціалізму своїм світоглядом і тактикою (соціалізм — матеріалістичний і опортуністичний; синдикалізм — волюнтаристичний і революційний), він тим не менше залишився насампередінтернаціонально-класовою концепцією.Від революційного синдикалізму,державний синдикалізм української націократії різниться відмінністю світогляду й завдань суспільної реконструкції. Державний синдикалізм заступає інтернаціонально-класову суть революційного синдикалізмукультом власної нації – держави. Ідеологічні підстави й гіркий досвід пережитих Українською Нацією “соціалістичних” експериментів вказують йому, що розв’язка соціальних проблем лежить не в класовій боротьбі і не в уроєних (а у своєму реалізмі — хижих і спекулятивних) інтернаціональних догмах, лише в духовій,моральній і виробничій єдності всіх соціальних груп нації та їх збірній відповідальності за її розвиток і будучність. Революційний синдикалізм бачить своє завдання в об’єднанні й захисті інтересів окремих професійних груп, що мають творити автономні господарські організми у вигляді синдикатів — розпорошуючи в цей спосіб державу й розкладаючи її на ряд атомів. Натомість синдикалізм націократії — уважаючи державу основою політичного й економічного розвитку національного суспільства—своїм устроємще більше злютовує її монолітність, бо перетворює окремі, об’єднані в синдикатах, соціальні групи в організми, що стаютьнерозривними, функціональними частинами самої держави,кермуючи нею та контролюючи її чинність в інтересах цілої нації.Державний синдикалізм розглядає всіх членів суспільства як виробників певних цінностей. Не класові її маєткові привілеї, не абсурдні пережитки старого правного й морального укладу, лише виробнича функція індивіда й груп стає вирішальною в означенні їх ролі в суспільстві. Обумовлена сучасною структурою суспільства соціальна мораль не може толерувати, щоб на його організмі продовжували жирувати відмираючі, безчинно-споживаючі, паразитарні клітини, коштом використання й розвитку молодих, творчоздібних сил… Відкидаючи спекулятивну мораль капіталістичної демократії, що демагогічними гаслами маскує визиск, нерівність і стихії ненависті, як також і примітивний “споживчий” варваризм комуно-соціалізму – державний синдикалізм будує свій устрій на здоровій етиці, конкретизованій в засаді: “продукт праці належить працюючим”, на принципіорганічності суспільства й напродукуючому обов’язку всіх його груп, що єдино зумовлює їх права на матеріальний еквівалент і суспільно-політичне значіння в державі.В умовах капіталістичної демократії безпосереднім, кермуючим чинником державного й економічного життя єне організовані згідно з професійним принципом соціальні групи, лише партії. Претендуючи на заступництво інтересів цих груп партії є на ділі найбільш парадоксальним виявом викривленої структури капіталістичного, здеформованого суперечностями й виробничою анархією, суспільства. Творячи собою його дивовижну надбудову — зорганізовану не наорганічному принципі виробничого розподілу, лише на підставі “політичних переконань” — ці партії найчастіше стають деструктивним знаряддям “вільної гри” капіталістичних відносин і “закамуфльованих”теоріями “свободи-рівності” егоїстичних групових інтересів.Націократія “вільну гру” виробничої анархіїзаступає — господарським планом; хаос своєкорисних “політичнихпереконань” — суворою повинністю служби нації-державі та визнання її зверхнього авторитету, а галапасництвонадмірних аматорів “свободи –рівності” — зрівноважує примусом обов’язку. Соціальний зміст нації визначають в дійсностінемонархісти, консерватори, республіканці, клерикале, демократи, ліберали, радикали, соціалісти, комуністи і т.д., лише їїпродукційні групи; ці останні бере синдикалізм націократії за основу свого суспільно-політичного й економічного устрою, перетворюючи саму державу вспілку працюючих, де кожний громадянин і соціальні колективи співпрацюютьна означених їхньою функцією місцях для досягнення загально — духового й матеріального — розвитку цілої нації-держави.Випливаюча з сучасної суспільно-виробничої структури нашої націїекономічна система націократії, базована накомбінованій співчинності державного, муніципального, кооперативного й приватного капіталу підплановим господарським кермуванням і соціальним контролем держави — обумовлятиме й організаційні форми синдикалістичного устрою. Всі органічні клітини суспільства (виробничі групи) будуть зорганізовані в синдикати (спілки)відповідно до своєї праці, професій і господарських функцій. Основними групами, що репрезентуватимуть у синдикатахінтелектуальну й фізичну працю нації, є:продукуюча інтелігенція — поділенана різні фахові підгрупи (вчені, техніки, педагоги, літератори, лікарі, службовці і т.д.);робітництво всіх родів промисловості й транспорту, різних виробничих категорій;селянство та сільськогосподарське робітництво; ремісництво; власники промислових іторгівельних приватних підприємств, тощо.Організуючи представників конкретних фахів і професій на місцях (в містах,промислових і сільських осередках),синдикати окремої виробничої категорії сполучатимуться згідно з адміністративно – територіальним поділом держави і принципом вертикальної централізації у вищі об’єднання; синдикалістичні союзи. (Так, для прикладу, професія лікарів матиме місцеві синдикати, що об’єднуватимуться далі в повітові й краєві союзи, аж до загальнодержавного “Центрального Союзу Синдикатів Лікарів”; подібно творитиметься “Центральний Союз Синдикатів Робітників Гірної Промисловості” і т.д.). Синдикати та їх союзи в своєму внутрішньому устрою користуватимуться відповідними автономними правами (вибір кермуючих органів, членська ініціатива, тощо); ця автономність має забезпечити об’єднаним у них виробничим групам суспільства спроможність здорової самодіяльності, а самі синдикати перетворювати в школу національно-політичного, громадського й професійного виховання членських мас. Але опікуючись самодіяльним розвитком синдикатів, націократія водночас уводить їх як складові елементи в державний організм і підпорядковує їх кермуючому контролю держави. Власне цей право-публічний зміст синдикатів надає їм державного характеру (звідси й назва — державний синдикалізм у відмінність до неорганізованих, вузько-класових синдикатів капіталістичного правопорядку).В умовах капіталістичної демократії, праця — це лише визискуваний “товар”, що улягає бездушним законам “попиту-пропозиції”… Цим своїм вихолощеним змістом вона стає для мільйонів людей прикрою, а то й зненавидженою необхідністю, що обумовлює фізичне, безцільове животіння. Синдикалізім націократії повертає праці людини її втрачений духовий і цільовий зміст. Всіх виробників-громадян він ставить у положення співтворців, співгосподарів витворюваних цінностей, що перейняті пафосом свого конструктивного обов’язку, переконанням важливості своєї суспільної функції та гордою свідомістю: “держава — це я”.Саме, зорганізоване в синдикатах, суспільство стане вирішальним, кермуючим чинником соціально-економічного життя держави. Узгіднення інтересів окремихсуспільних груп, захист інтересів праці, колективні договори, свідома кермуюча участь і матеріальна зацікавленість робітників у виробництві підприємств, соціальне законодавство, справедливий перерозподіл національного доходу, нарешті — планове визначення чергових завдань народного господарства в цілому і в окремих його частинах — отже всі ті проблеми, що в умовах капіталістичної анархії й комуністичної диктатури викликають чи одверту класову боротьбу, чи стихію здушеної терором соціальної ненависті — всі ці проблеми солідарно вирішуватиме саме, об’єднане в синдикатах, суспільство. Синдикалістичний устрій стане лабораторією соціально-економічного життя нації. ІЦі завдання виконуватимуть утворені на паритетних підставах із представників різних категорій синдикатів Господарські Ради. Функціонуючи в різних ступенях адміністративно-територіального поділу держави, вони матимуть своє завершення уВсеукраїнській Господарській Раді, що в характері державної установи буде дорадчим органом при законодавчій і виконавчій владі держави. Мало цього. Забезпечуючи свою надкласову суть —націократія відкидає участь політичних партій у державному управлінні. Свій державний устрій вона будує на поєднанні збірної волі національного суспільства та його конструктивної самодіяльності зо зверхницьким авторитетом нації-держави.Як побачимо далі, державний синдикалізм являтиметься важливим політичним чинником цього устрою. З повищого нарису державного синдикалізму виявляється гармонізуюча суть націократії, що — виходячи з неподільної єдності нації — водночас рахується з органічністю її поділу на окремі складники та пов’язує ці останні функціональною залежністю знову в єдність, реалізуючи в цей спосіб свій зміст режиму панування цілої нації у власній державі.