Націократія обирає останнє. Вже самий її — випливаючий із ідеології націоналізму — суспільно-філософський зміст, що визнає волю, творчість і якісні прикмети людської індивідуальності за вирішальні фактори громадсько-політичного життя,не годиться з принципоммеханічного права даної людини на зверхність, обумовленого лише самим випадковим фактом її народження (дідичність влади). Соціальній моралі націократії чужа також родова кастовість і упривілейованість; її критеріємє конструктивна, продукуюча цінність громадянина, що єдина зумовлює його провідну роль в суспільстві, без огляду на ”вище” чи “нижче” фамільне походження…Самий монархізм для українських історичних умов завжди був чужий і неорганічний; в нашій же сучасності й будучності він просто стає абсурдом.. Монархічні теорії наших гетьманців лишилися наскрізь штучним компільованням чужих, західноєвропейських роялістичних ідей, густо приправлених соусом московсько-польських “консервативних” анахронізмів. Це перетворило гетьманську течію в звичайну соціальну реакцію, що — всупереч логіці та інтересам Української Нації і в згоді з московсько-польськими реакційними елементами — змагає до реставрації капіталістично-поміщицького ладу на базі федеративного “Союзу Трьох Русей”.Націократія є республіканська. Але її конституційна структура суттєво різниться від класичних зразків політичної демократії, що існує на виборчій фікції “влади більшості” — репрезентованої в парламенті одною чи кількома партіями… Центр демократії лежить у партійному парламенті, що поглинає в собі й дезорганізує розбіжністю своїх класових й політичних стремлінь основу всякої державної системи — владу.В нарисі про демократію ми зазначали, до яких фатальних наслідків приводять ці властивості парламентаризму навіть ті країни, де він має за собою велику історичну традицію. Тим більш згубними й безнадійними є спроби насадження режиму партійно-парламентарної демократії на Україні. Самі по собі негативні прикмети парламентаризму тут посилювалися б додатковими причинами: цілковитим браком парламентарних традицій, фіктивністю наших партій і, витвореними революцією, особливостями суспільно-виробничої структури України. Московський півфеодальний і абсолютистичний царат гальмував соціально-політичну диференціацію суспільства (як це було в умовах західного демолібералізму) і через те партії перетворювались у відірвані від мас гурти інтелігентів-сектярів. Ці риси характеризували й партії на Україні.Штучно зроджені в обмеженому середовищу західноєвропейськими доктринами — всі вони водночас носили на собі тавро “общеросійських” політичних й культурних ідей. Партії на Західній Україні в свою чергу були об’єктами польських і німецьких впливів. Певну національно-культурну роботу наших партій у минулому годі заперечити. Алені одна з них по своєму ідеологічному змісту й політичним впливам не була й не могла бути конструктивним чинником державного унезалежнення й суспільної організації Української Нації. Це наочно доказали події 1917-20 рр. коли всі без винятку українські партії зазнали банкроцтва й компромітації.В сучасності комунізм знищив в совіцькому Союзі всі партійні угруповання. На Західній Україні партії, щоправда, існують, але ні одна з них не має всеукраїнського значіння. Годі сподіватися, щоб ці локальні й здеморалізовані в умовах окупації ундо-клерикало-радикальні гурти, навіть підсилені (у вигляді “всеукраїнських конгресів”) партійними рештками з еміграції, могли в будучності стати здоровою основою державно-політичної організації України! Витворюється парадокс:режим політичної демократії базуєтьсяна партіях, але їх у нас фактично нема; для цього довелося б хіба ці партії штучно творити, інсценізуючи в цей спосіб… парламентаризм.Устрій парламентарної демократії пов’язаний із приватнокапіталістичними, відносинами й політично-економічним лібералізмом. Між тим на більшій частині України державний капіталізм большевизму значно змінив продукційну систему українського господарства й приспішив диференціацію суспільства на виробничо-професійній основі. Хоч загальна спадщина комунізму буде направлена, проте соціально-економічний розвиток України матиме відмінний від Заходу характер і спиратиметься на комбінованій системі державного, суспільного (муніципально-кооперативного) й приватного капіталізму, при плановому кермуванні й контролі держави. Цей регулятивний характер національного господарства виключатиме класичний лібералізм, а з ним й партії, як фактори господарсько-політичного кермування держави. Місце партій у державних органахзаймуть організовані на професійному принципі соціальні виробничі групи (синдикалізм). В цьому власне й полягає ідея державного синдикалізму, щопосереднє заступництво інтересів окремих груп населення через штучні й антагоністичні партії , та партійки — він замінює безпосередньою й солідарною репрезентацією загальних і часткових інтересів нації через її органічні складники (соціально-виробничі групи).Отже націократія негує партійно-парламентарну організацію демократії.Як у періоді національної диктатури, так і в умовах постійного державного ладу — партії не існуватимуть., Це становище наші партії називають Замахом на… “народну свободу”? На ділі націократія заступаєздорові (витворені самою таки демократією, хоч і уневажнені її ж політичною практикою) принципирівності громадян перед законом, особистих і суспільний прав та співпраці, влади й народу в кермі державою. Але в протилежність демократичному хаосові та його культові “прав без обов’язків” — вона ці необхідні елементиправової держави розставляє в точно означені інтересами нації місця ймежі. Про це свідчить її система, що її тут подаємо в схематичному нарисі.Ця система не є так зв. “поліційною державою”, що послуговується гнітючою пресією урядницького централізмута зв’язуючи всяку громадсько-політичну творчість – залишає населеннюлише послух і механічне виконання адміністративних приписів. Сильна своїм авторитетом і стабільністю націократична влада, зосереджуючи в своїх руках керму, оборону й лад держави, водночас забезпечуватиме під своєю зверхністю широкі можливостісамодіяльності населення в найбільш питоменних для історичних українських умов формах громадської самоуправи. Не в партіях і не в політичних сектярських гуртках, а власне тут – в органах місцевої самоуправи (як і в синдикалістичних організаціях) народні маси найдуть для себе школу громадської творчости й національно-політичного виховання, виділюючи з себе нову провідну й органічно зв’язану з ними верству досвідчених суспільників, організаторів, господарників і державних діячів.Українська Держава за адміністративним розподілом, що узгляднятиме природні, історичні, політичні, економічні і стратегічні властивості окремих районів нашої обширної території, поділятиметься на краї, повіти й громади (міські, містечкові, сільські), що матимуть свої органи самоуправи та у межах встановлених законами компетенцій кермуватимуть місцевими публічними справами. Система самоуправи в повітах і громадах найде своє завершення в краях. Краї посідатимуть власні представницькі органи — Краєві Ради й уряди. Краєві Ради складатимуться з послів, обраних на певний термін у відповідній кількості від кожного повіту. Вибори до органів самоуправи відбуватимуться на засадах прямого, загального, рівного й таємного голосування. Кожна виборча округа обиратиме означене число кандидатів релятивною більшістю голосів.У всіх ступнях адміністративного поділу держави (в краях, повітах і громадах) існуватимуть також загальнодержавні адміністративні, господарські та ін. установи, що — не витворюючи шкідливого паралелізму в функціях та компетенціях із місцевою самоуправою — виконуватимуть своє призначення під безпосереднім кермуванням державного уряду. Представниками державного уряду в окремих краях та їх повноважними зверхникам будутькраєві начальники, що стоятимуть на чолі місцевої державної адміністрації, й автоматично являтимуться ГоловамиКраєвих Рад, пов’язуючи собою три елементи державного управління: уряд; контроль й громадську самодіяльність.Загальною-державною законодавчою установою буде Державна Рада. Як і в органах самоуправи, посли до Державної Ради обиратимуться прямим, загальним, рівним і таємним голосуванням в означеній кількості від кожної виборчої округи. Кандидатів до Державної Ради визначатимуть у виборчих округах синдикати та їх ГосподарськіРади. Зложені ними реєстри передаватимуться під голосування населення виборчої округи. Виборикандидатів рішатимуться релятивною більшістю голосів. Як бачимо, ця система суттєво різниться від зразків і демократії — з її анархічною виборчою боротьбою, і італійського фашизму, що е надто централістичним у формуванні законодавчих установ. Усуваючи боротьбу виборчо-партійних; клік і запроваджуючи контролю, націократична система ставить водночас Державну Раду в безпосередній зв’язок із народом, передаючи її формування його, об’єднаним у синдикатах, соціальним групам. Ці державно-політичні компетенції синдикатів, вкупі з їх соціально-економічними функціями (місцеві й Всеукраїнська Господарська Рада) перетворюватимуть державний синдикалізм у становий хребет і головний нерв цілого націократичного устрою.На чолі Нації й державної організації стоятиме Голова Держави. Це не буде ані диктатор, що тримається силою прибічник клік, ані лялькуватий “репрезентативний” президент демократичної республіки… Це буде Вождь Нації, найкращий із найкращих її синів, що силою загального довір’я нації та правом своїх внутрішніх властивостей триматиме в своїх руках владу Держави. В ньому концентруватиметься авторитативна суть націократичної держави, що сполучає в собі здорові елементи монократизму й відповідальності.Голову Держави обиратиме на 7 років Національний Збір, скликуваний для цієї мети, що складатиметься з Державної Ради, Всеукраїнської Господарської Ради, представників синдикатів і Краєвих Рад. Голова Держави кермуватиме країною, репрезентуватиме її назовні, являтиметься Верховним Вождем її збройних сил, матиме право законодавчої ініціативи, розв’язання Державної Ради і “вета” її ухвал на означених конституцією підставах. Він являтиметься водночас Головою Державного Уряду і своєю владою призначатиме Державних Секретарів (міністрів) як із складу Державної Ради, так і з поза неї. Державні Секретарі відповідатимуть за свої уряди не перед Державною Радою, а перед Головою Держави, і уступатимуть із своїх постів на його наказ Державна Рада матиме лише право, в обсягу доручених їй конституцією справ, ставити Державних Секретарів за переступ законів перед Найвищий Державний Суд, що обиратиметься разом із Головою Держави Національним Збором.Таким чином Голова Держави своїми компетенціями усуватиме розбіжності, що їх створює політична демократія своєю “священною” засадою розподілу законодавчих і виконавчих влад, та забезпечуватиме ним владам правильну взаємочинність. Найвищому Судові належатиме контроль непорушності конституції, конституційної правильності видаваних законодавчими і виконавчими органами ухвал, і касаційний перегляд усіх інших судових справ. Відповідно зорганізовані краєві, повітові й міські Суди забезпечуватимуть правозаконність у державі.Так в основному виглядатиме постійний державний лад націократії, Україна будеавторитарною й унітарною, але в належній мірі й децентралізованою республікою, що всіма елементами свого устрою відповідатиме істоті націократії, як режиму панування цілої нації у власній державі.Лишається ще одно питання: яке місце а цій державі займе організований націоналізм? Чи не перетвориться він — скасувавши всі партії — самий у партію, що “захопить усі посади” (обставина, що нею особливо журяться наші партійні “народолюбці”…). Ні — не перетвориться! Суцільне, інтегруюче світоглядове й політичне єство націоналізму не покривається з поняттям партії — явища неминуче часткового й диференціюючого цілість. Не пануваннянад нацією, лише панування самої нації — ось місія, що перед нею стоїть і стоятиме організований націоналізм. Виростаючи з глибин народу, покриваючи своїм генералізуючим змістом ціле його життя — націоналізм стане вартівничим і будівничим нації, її провідним авангардом, що виховуватиме маси і двигатиме їх до творчости на підставі гасла націократії:Праця, самодіяльність, дисципліна!