Формулюючи свій націоналізм, знаний французький політичний письменник Шарль Морас писав, що “інтереси тих земляків, що житимуть” (des nationaux a vivre) треба ставити над інтересами “тих, що живуть” (des nationaux vivants), а добро “вічної Франції” (France eternalle) – над добром “усіх французів даної доби”58. Як далекий від цієї концепції був наш провінціяльний націоналізм, який нехтував волюнтаристичним чинником в історії, для якого воля до життя народу вичерпувалася потребами одиниці та їх загалу, даного покоління, і то інтересами найбільш примітивно й вульґарно зрозумілими! На стремління до жертвування “теперішнім” в ім’я ідеалу майбутнього, – до цього найвищого ступеня об’єктивації волі нації до життя, наше провансальство не здобулося.
Воно, властиво, переносило в область національної ідеології модний в XIX віці матеріялізм. Для Фоєрбаха не існували ні платонівські “ідеї”, ані гегелівський “дух”, яких марною відбиткою була лише дійсність. Для нього існувало в дійсності лише “Поодиноке” (das Einzelne), доступне змислам. “3агальне” ж (das Allgemeine) було тільки абстракцією. Це “Загальне” в житті народів, яке натхнуло “божеським шалом” Мойсея у його мандрівці по пустині; яке осягається зусиллями кількох поколінь, нездійснений ще ідеал, все це – в моменти сумніву – лише “тіснозора” омана, не варта, щоб її ставити понад “Поодиноке”, та його терпіння. Для Фоєрбаха “дух” є ілюзією одиниці, для Франка, “душа безсмертна” – “дика фантазія”, як і “дух той, що чоловік создав з нічого”, бо “одне лиш вічне, без початку й кінця – … се є матерія”… Для матеріялізму є лише етика des Diesseits, моменту, “загалом нема безодні, нема нічого, лиш атом, момент”59, те, що стоїть перед очима, його сльози і страждання, а не безодні тих “оманних” ідеалів, що переходять до порядку дня над потребами моменту. А з Фоєрбахівської максими – “der Mensch ist, was er isst” виплила ціла ідеологія соціялізму з його наукою, що ушляхетнити людину може тільки “добра пожива”.
Нема нічого дивного, що визнаючи примат людини і їх механічного колективу, даної групи і даної Генерації над тривалим, над species, наше провансальство прийшло до заперечення (отвертого або замаскованого) ідеї державности, себто форми національної волі, що журиться не лише переходячим, нинішнім, “феноменальним”, а й тривалим, що накладає руку на хаотичну збиранину “незалежних” одиниць, що є, сказав би я за Шопенгавером “вищим щаблем об’єктивації волі”60 Цей вищий щабель був для наших провансальців нижчий, а нижчий – вищим Для націй що творять історію, націй здобувців, головною метою є панувати й уладжувати житгя по своїй вподобі, якого б напруження народної енергії це й не коштувало, з якими б жертвами не було сполучено. В цих націй зродилася горда приповідка Navigare necesse est vivere non est necesse стремління – все, жертви й вигода – ніщо. У наших провансальців “vivere” було всім, не та міцна організація нації, що забезпечувала їй перемогу в боротьбі між расами, лише “свобода” одиниці і загалу Т.Гобс встановлює чотири завдання держави: 1) оборону від чужоземців, 2) мир удома, 3) збагачення підданих, 4) ненарушення їх свобід 3 цих чотирьох у нас розуміли лише три останні, а найважливішим завданням держави було забезпечення четвертого – “свободи” Обиватель дивився на державу з точки погляду потреб і мети одиниці, з погляду “природжених прав людини”, які в першій лінії мали респектуватися Не згори вниз, лише знизу вгору Важливе було не міць держави, а лише забезпечення щастя одиниці або одиниць Держава була не апарат для осягнення мети нації, лише – вигід одиниці.
Ясно, що коли, при такім погляді на річ, одиниця або “народ” попадали в суперечку з державою, чинацією, – державнонаціональний ідеал відходив на другий плян Нація не має права над одиницею, яка суверенна до того степеня, що має право сецесії з даного національного або державного зв’язку Щоб той, хто родився українцем мусів бути українцем, це було для провансальців нечуване насильство над “свобідною особистістю”, бо “такий погляд суперечить самій психології національности і заслуговує на осудження, як відгомін або продукт того самого гніту над національністю і над особистістю”; “ йому треба протиставити принцип політичної свободи національного самозначення особистости”. Суб’єктом національности “треба визнати не рід, а людську особистість”, а “національні права це ніщо іншого, як права особистости”61. Отже в разі суперечки між одиницею і нацією, уступити має остання… “Найпершим громадським завданням, що червоною ниткою переходить через всю історію людськости – це визволення людини з усіх пут”, а “кожна людська особа є найвищою цілею сама в собі”62. Коли національний ідеал вимагав повного підпорядкування одиниці своїм наказам, коли його “пута” ставали “невиносимі” для нашої “суверенної особистости”, – нація і держава оберталися в той “фантом”, з якого сміявся Франко. Провансалець знав лише “волю від чого”, а не “волю дo чого”. От, як пише один з типових представників простацько-банального “народолюбства”. “Коли волю народу забезпечує окремішність (національно-державна) – треба змагатися до окремішности, коли волю краще забезпечує спілка (федерація) з другим народом, тоді треба використати федерацію”63… Точка погляду члена не нації, а племени, провансальця, готового за “шмат гнилої ковбаси” (“соціяльну свободу” – на мові провансальців) дати себе політиччо вести на шнурку чужинецькому демагогові. Тому, м. ін., таку величезну ролю на всіх відтинках нашої політичної ідеології грає питання форми правління. Як у внутрішній політиці, так і в зовнішній державник все глядить на те, яка форма уряду, взгл., яка з сусідніх держав сприятиме найліпше незалежності його країни. Для ідеологів нашого феллахства ліпше “федерація” з сусідньою республікою, аніж власна держава з монархом на чолі (коли ці феллахи ліві). Коли вони праві, то волітимуть “союз” з сусідньою монархією, аніж власну республіканську незалежність. В цім відношенні ідеологи червоних феллахів ні в чім не різняться від ідеологів феллахів білих. Одні готові пожертвувати незалежністю краю, коли “союз” з червоним сусідом забезпечить їм “здобутки революції”, другі – ідуть на “федерацію” з сусідньою монархією, аби лиш вона забезпечила бажаний їм суспільний устрій в краю, бо національні права це не права нації, що хоче бути самостійною, лише “права особистости”, що дбає, як той козак, лиш про “хліб та одежу”, та про знесення “пут”. Бо сума інтересів одиниць вище інтересів колективу.
І одні і другі, і праві і ліві – це новітні “Болоховські люди”, що власну (особисту чи клясову) вигоду ставлять понад справу нації. Ліві – виправдують тих “татарських людей”, які в час змагання українських державотворчих чинників з татарською навалою, – зрадили їх, перейшовши, за економічні уступки, до чужинців; виправдують тим, що під татарами “їм вільніше й краще жилося, ніж людям княжим”. Для наших соціялістів громади “татарських людей”, які, отже, визнавали над собою чужу зверхність – були “традицією української народної влади”. Головний представник українського про-вансальства по Драгоманові також вихвалює “татарських людей” і осуджує державні змагання України, оскільки вони ішли коштом соціяльного “визволення” народних мас, або просто вимагали від них жертв. “Я був вихований – пише апостол українофільства – в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від кирилометодіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і власти вина лежить по стороні власти, бо інтерес трудового народу – це найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі цьому трудовому народові недобре, це його право обрахуватися з нею”: не з тією чи іншою формою правління в ній, а з нею самою, з державою… Ось генеза всіх наших “автономій”, “федерацій” та інших “союзів”, причина чому – не зважаючи на цвітисту фразеологію – державницька думка є й досі думкою чужородною в наших політичних колах65.