Теорія Дарвіна, що з’ясовує поступ перемогою сильнішого над слабшим в невпинній борні за існування – не промовляла до їх втомленого й спокійного серця, як і взагалі заклик до сили замість до розуму. Вони ніколи не сказали б противникові – “роби це, бо я думаю, вірю, що це справедливе”, лише – “роби це, коли я доведу, що це справедливе”. Тому ніколи вони не представляли собі перемоги своєї ідеї на руїнах чужої; психіка “або-або” була їм чужою навіть у моменти найвищого напняття обох ворожих “ідей”. Слова Хмельницького – “най одна стіна о другу вдариться, одна впаде, друга зостанеться” – були виразом цілковито чужої нашому провансальству ментальности (mentalite), афективної, волевої, не інтелектуалістичної.
І ця психіка була спільна всім течіям українства, як поміркованим, так і “революційним” чи “соціялістичним”. Всі вони виходили з заложення, що засадничого противенства між їх національним ідеалом та ідеалом противника – нема, та що порозуміння, примирення обох – цілком можливе. Всі вони базувалися на трьох принципах: поперше, що питання національне не є питання сили; подруге, що рішається воно не нагромадженням цієї сили нації, лише мирною пропагандою і “еволюцією”; потретє, що воно рішається не розбиттям ворожої ідеї, лише модифікацією, не проти противної ідеї, лише з поміччю неї, не contra, лише cum. Тому про революційні способи вони думали лише тоді, коли ці способи виносила вгору революційна стихія, аби в ту ж мить звернутися до інших, коли стихія спадала, завжди готові “числитися з фактами” і перейти від ролі політичної партії до ролі філянтропічного товариства.
У віршах Старицького – “Поклик до братів Словян”, міститься суть, філософія політичної тактики нашого провансальства. Цю фабіянську філософію засвоїли, розуміється, вже наші методіївці. За ними – “шестидесятники”. Вони, як “хлопомани”, більше давали ваги поліпшенню господарства мужицького, ніж яким-небудь державним порядкам”, а що “мужики українські стояли за царя, від котрого сподівалися волі”, то цілком “природно” цю філософію засвоїли й наші “демократи”, “раді… що начальство сповнить хоч частину їх бажання”. Це була програма доброзичливої критики існуючого ладу й його повільного реформування113.
Дальше, очевидно перейняв її по них чоловік, що був maitre des ceremonies усяких “гуманних”, “вселюдських”, “поступових” та яких там ще виступів українства, М.Драгоманів. Його думка про автономію і (страшно сказати!) про федерацію могли звучати досить небезпечно й відважно для кожного, хто судить поверховно. Та в дійсності c’est le ton, qui fait la chancon. А тон, чи ліпше сказати Unterton тих страшних гасел був мирний і “благонадежный” з тієї хоч би причини, що найстрашніші, найскрайніші свої постуляти радив Драгоманів здійснювати поволі і шляхом засадничого компромісу. Не дурно Драгоманова шанували всі російські патріоти від кадетів до комуністів, які хвалили його за брак “вузького шовінізму” і за численняся з інтересами “спільної вітчизни”, за те, що “відкинув він усякі самостійницькі тенденції, що помічалися в його часи”; “ставив високо російську культуру”; за його “культурність” і “науковість”, – одним словом, за повну нешкідливість його ідей для тих, проти кого вони були нібито спрямовані114.
До його програми “автономії і федералізму” (думав Драгоманів) “пристане завше багато людей і з других країв і народів”, також з Росії. Ворожість між націями – щось ненормальне, а “системи подібні “обрусенію” суть ознакою не певної національности, а певного порядку громадського”. Лишається лише апелювати до почуття справедливости пануючого народу, і національне питання розв’яжеться. Через зміни в існуючім status quo: його повалення не потрібне. Це тим легше буде зробити, що в боротьбі за своє визволення українці все стрінуть “союзників, між якими будуть безперечно і самі великоруси”. Програма Драгоманова вже хоч би для того не вимагатиме боротьби, що “така програма буде мати за собою всіх розумних людей, якої б нації хто не був”115. Пригадайте щойно наведений цитат з Зіммеля: Драгоманів дає ілюстрацію до його твердження, що “острість теоретично логічних контроверсій не вадить, щоб розумовість була все ж таки засадою погодження”. Не менш страшним від федерації гаслом Драгоманова був і його своєрідний соціялізм, але й ця його наука була особливого, фабіянського характеру. Дорога до його соціялізму вела не через революцію, а через “еволюційну працю дальновидящих людей”, через аполітичні реформи”. “Будучи соціялістом по своїм ідеалам (писав він), я переконаний, що здійснення сього ідеала можливо тільки при певній постепенности … і розвитку мас, а тому й осягнеться більше з допомогою умової пропаганди, а ніж кривавих повстань”116. Ідеологія “останнього бою”, властива всім революційним течіям, йому зовсім чужа; коли він і думає про цю “останню борню”, то не як про щось, що випливає з природи спору двох суперечних собі ідей, а як про щось, без чого може й “обійтися”. Природа суґестивної сили великих революційних рухів та ідей була за “абстрактна” для його вузького розуму провінціяла. Теперішній божок нашого радикалізму був засадничим ворогом “тиранії” і називав його канібальством”117.
Він відкидав “фанатичну виключність” націоналізму (підойму усіх великих рухів!). Ненависть до чужої нації недопустима, “як наслідок часів релігійного фанатизму”. Виставити якусь велику переворотову ідею, аби коло неї гуртувати людей, було для нього найвищою нісенітницею. Програма максимальна для нього властиво не існувала. Треба все виступати з програмами “мінімальнішими”, себто з такими, “коло яких можна зібрати на дану годину якнайбільше людей…, влекшуючи підпору для певної точки й тих людей, які мають інші максими”118. В цьому й була його політика, політика користей “на дану годину”, угода з людьми “інших максим”, хоч би це й осягалося шляхом затертя в душі мас яскравости власної ідеї і свідомости абсолютної непримиримости цієї ідеї з іншою, – як це було, напр., коли він благословляв нашу інтеліґенцію служити царатові. Цій своїй компромісовій політиці сам Драгоманів дав убійчу критику. В однім місці він дає дефініцію, менше більше вірну, вимаганого обставинами й допустимого компромісу, як напрямку, який “не міняє й не таїть якости своїх думок, а тільки, стремлячи в певну хвилину до того, щоб ці думки сгали законом для громади, ставить в цю хвилину таку їх скількість, яка в той час може бути всвоєна громадою”119. Та компромісовість Драгоманова була ще нижчого сорту; сам же він радив “не дражнити москалів” висовуванням остаточних наших цілей, навіть радив автономію висувати під плащиком загально державної децентралізації, аби “не перелякати” кого не треба; себто як раз “таїв” суть своїх думок! Це власне й була найгірша компромісовість. Суть політичної тактики в нього – це змагання за те, що дається осягнути, “проґрами політичні мусять мати діло з справами, які можуть бути впорядковані найскорше… в 1, 2, 3 каденції (парляменту). Інакше політична партія обертається в академію політичних наук”120. Кінцева увага для Драгоманова цілком логічна: не визначаючи іншої сили історії крім “розуму”, він не міг визнати й доцільности пропаґанди віддалених цілей, яка діяла б на афект мас; для нього ця пропаганда була “академією”. Він ворожо ставився до революційної роботи еміграції, закликаючи до “постепеновщини” своїх нетерпеливих земляків; “головне наше діло (було) культурне та літературне”.
Суттю його програми була в ґрунті речі наївна віра мужика в царя, в можливість полегшити своє соціяльне становище шляхом реформ без усунення того політичного ладу, що спирається, мусить спиратися на його політичнім і національнім упослідженні. Не можна також без почуття здивування читати такі наївні думки в автора, сучасника кількох європейських революцій і боротьби російських революціонерів з царатом: даючи кілька рад Олександру III, Драгоманів пише, що “добре було б, як би новий цар взяв усе це на увагу і перестав боротися з потребами, котрих вимагає час”. По доброзичливих порадах “благонамеренного” земського діяча, стверджує автор, що цар властиво не був і противником політичної волі, аж поки “не піддався лихим радам”. Цим Драгоманів підкріплював своїм авторитетом і без того популярну в кожного філістра леґенду про те, що царат не є система засадничо ворожа нам, лише така, яка дається зреформувати, і то закликом до доброго серця справедливого монарха… Треба лиш, аби “поважні віком і станом громадяне” постаралися “вияснити новому урядові” його помилки на “своїх земських і других зборах…, і через печать”121. Програма льояльного й політичне не вихованого та імпотентного земського лібералізму, що окреслена в наведеній тираді, і була програмою Драгоманова, який став божком наших радикалів і соціялістів. Суть політичної акції була для нього не основне (ближче чи дальше) повалення існуючого ладу, лише його “вговорювання” і постепенне реформування. Він числився властиво тільки “з земсько-ліберальним рухом Росії, на котрому одна тільки й може бути політична надія українофільства”.