В таких обставинах було б злочином “углубляти національний антагонізм, шукати принципіяльного оправдання шовінізму”136. Точка погляду, що стояла на засаді конечного конфлікту обох ідей, тодішнім міщанським українством відкидалася принципіяльно, уважалася “помилковою і шкідливою”. Думки, що українство “має свого ворога майже в цілій політично активній російській суспільності”, п’ятнувалися як зрада української справи, що шкодила її правильному розвоєві137.
Оскільки чужа була такому українству психологія непримиримої активности, найліпше свідчить спосіб, яким вони опростачили Шевченка. Революціонізму його творчости ніхто не заперечить. І ось в інтерпретації провідників українства XX віку, “здебільшого не з помстою (борнею – Д.), а з милосердям єднається правда Шевченка”. Пристосований до духового рівня гуманного семинариста, “лагідною істотою з масляничною гилкою всепрощення”138 являється нам Шевченко, як ті методіївці, які хотіли “ворогів тисячолітніх” обняти. Вороже за його революційність, відноситься до Шевченка й угодово-“державницька” політика. Для українського “радянства” (від Київської, чикаленківської “Ради”, 1905-1917) не боротьбу мало стрінути українство з боку своїх противників, лише “привітання”. Розуміючи національність як тільки культурно-племінну єдноту, “радянці” не могли знайти “в цілій всесвітній історії… ані одного прикладу, де… боротьба між народами базувалась би виключно на тім, що вони належали до різних національностей”139. Між українською нацією-“господарем” і її паразитом (Росією) могла бути національна “пікіровка”, але про “національне порізнення або антипатію… не могло бути й мови”. Українська справа була справою “чистокультурною”, і, значить, вимагала “культурних” способів свого розв’язання. “Кожний скаже, що коли учитель і школа говорять не однією мовою, то це абсурд”140, так само коли суддя не розуміє підсудного. Як справа чисто розумної доцільности (а не почувань і сили), національна справа могла, і повинна була, знайти розв’язання шляхом угоди, для тих “політиків”.
Це був реґрес, навіть у порівнянні з Драгомановим, бо політику “радянство” зовсім виключало. Тут Україна була “одна з галузок російського народу, що й далі хоче брати участь у загально державному житті Росії в напрямі до спільного блага всіх народів, які живуть під крилами двоголового орла”141. Нема нічого дивного, що в такім заложенні, всяка насильна зміна status quo або пропаганда використання відповідної міжнародної ситуації уважалася за злочин супроти “демократії”, що відриває її від служення “правдивим” інтересам українського народу; ці ж, в переддень світової катастрофи, полягали на виборах до галицького сейму і на Просвітах. Нема нічого дивного, що вірна своїм засадам, ця демократія, після вибуху війни в 1914p., стремління використати міжнародну ситуацію для національного визволення нації проголосила “провокаційними впливами”, і ще раз задокументувала готовість виконати “свій громадський ооов’язок супроти Росії”142. Під час революції – головною задачею “буржуазного” провансальства було боротися з “демаґоґічним лозунґом самостійности”, що висунули “невідповідальні” елементи, “позбавлені мудрої поміркованости і широкого (?!) розуміння національно державних завдань”. Головне треба було “уникнути докору в самочинності”, в “захватнім” способі акції143. Найстрашніше для них було, коли “рівний і спокійний” націоналізм ставав “бурливим і пристрасним”, бо тоді ставав “явно небезпечним”. “Проти цих небезпечних (для кого?) сторін націоналізму, проти його виключности і еґоїзму, – казали – треба поставити ідею справедливости, ідею загальнолюдських ідеалів і етичних норм (цілий асортимент помадкових провансальських “ідей”!), які цілком слушно М.Драгоманів, ідейний провідник українства, ставив вище всіх націоналістичних претенсій поодиноких народів”144.
Цієї дрібноміщанської психології не покинуло “радянство” (від Київської “Ради”) і по війні світовій, і російсько-українській; і в особах своїх най-видатніших провідників лишилося воно на тій самій дрібноміщанській точці погляду на справи політичної тактики. Один з маркантніших представників цього “радянства” (тепер УНР), сумбурністю свого розуму і гістеричністю політичної психіки, що могла скакати від канібальського шовінізму до сантиментально-солодкавого плазунства перед чужою ідеєю, – так формулював тактичні завдання українства: воно має стреміти передусім до “вічного мира”, а коли мусить боротися за повну національну свободу, то це не через засадничу непримиримість його ідеї з ворожою, лише через “войовничий московський примітивізм мислення…, від якого всім народностям доводилося боронитися”, але від якого можна було противника й вилічити. Отже гаслом нашим має стати – не засвоєння українським народом і собі цієї “войовничости” (на це не по-зволяє дрібноміщанська “гуманність”), лиш – старатися прискорити “духовне переродження” московського народу, яке привело б його від “егоїстичного” до “етичного” мислення, від “брехні” до “правди-істини”. На щастя якраз в тім напрямку йде “людськість!” Це й є найважніше, а не те, що українство виказало за мало сили. Правда, покищо в світі є “перевага грубої або матеріяльної сили”, але ж так завше не буде, і українство переможе не тоді, коли само набереться тієї сили, а коли в світі переможуть “правда, справедливість і взагалі вимоги моралі”. Засади “грубої сили” мусять колись зникнути, бо суперечать “демократичним принципам, свободі, рівності, праву, справедливості, правдивій цивілізації і доброзичливості”. Коли досі до порозуміння не дійшло, то це чистий припадок; ясно, що “коли один нарід організує взаємні відносини… фізичною силою кулака, а другий моральною силою внутрішньої правди”, то вони зговоритися не можуть. Але колись ця сподівана хвилина таки наступить, а що “загальний мир можливий тільки при пануванню спільної правди для всіх”, то не лишається нічого іншого, як… переконати москалів “як жити без кулака” і “викликати в них розуміння о правді життя і етиці національних взаімовідносин”…145
Я навів цю тираду тому, що вона характеристична для цілої психіки “провансальства”, а ще й тому, що рідко коли доводиться читати таку квінтесенцію простацької глупоти, очайдушного плазунства перед ворожою ідеєю, і органічного невміння навчитися чогонебудь з подій життя… Ціла ця своєрідна “тактика” нашого провансальства (переконування противника), доведена до абсурду в утопії вченого пацифіста Бертранда Расселя – “Ікар або будуччина науки”, який переконався, що одинокий шлях створити нарешті здорову й щасливу суспільність, це – викрасти одного певного дня всіх пануючих на якийсь острів, і – вштрикнути їм таємну “субстанцію” яка прищепила б їм зичливість до своїх ближніх… З цієї утопії можна сміятися, але ще більше з подібної ж утопії наших провансальців, якої з них мабуть ніякими “субстанціями” не вдасться вигнати.