Наше провансальство “ніколи не відділяло українське питання від загального пляну суспільного і політичного оновлення Росії”, себто нації паразита169. В нашого провансальства не було свідомости, що українська національна ідея є революційна ідея. Воно не припускало, що для її перемоги потрібний революційний запал. Звідсіля його ненависть до “шовінізму”, “афекту”, “пристрасти”, як головних чинників боротьби: ті почуття непотрібні й шкідливі для принципіяльного угодовця. Він не розумів, що національна ідея, це ідея, яка керується гаслом “або-або”, і звідсіля його ненависть до понять, що виражаються словами “експансія”, “панування”, “влада”. Бо угодовець “бореться” не за владу, а за “рівність”, за “визволення” (економічне й культурне) ціною угоди з владою. У нашого провансальства не було хоч би такої непримиримости проти чужої ідеї, яку плекала – в найбезнадійнішу добу, перед царатом – ППС. І в провансальців зроджувався нераз бунт проти існуючого, але не получений з глибоким почуттям права зайняти місце того існуючого; так, як найсміливіші вибрики учня проти свого учителя ніколи не виходять з почуття права зайняти його місце на катедрі.
Я цитував двох скрайніх ідеологів двох скрайніх партій – великоукраїнсь– кої й галицької, про так звані закони суспільного розвою. Хто так механічно розумів їх, не міг засвоїти ідеї чинного втрученняся в біг подій; історія для них не сміла мати скоків, якими є революція. Думки про революцію – то було “якобінство”. “Такі державні думки ішли… поруч із старою наукою про природу, наукою, яка, навчала, що Бог творить у світі чудеса, а потім коли й добралась до того, що побачила порядок у змісті всього на світі, то все таки думала про скорі зміни170. Це все було, розуміється, “ненауково”. “Наукова” була лише “постепеновщина”, – найвища річ для провансальців, їх почуття про світ з’явищ є стаціонарне, як поняття старої математики про число. Поняття змінности існує в них лише як так звана еволюція, але ніколи як революція. Вони ніколи не поставлять остро своєї ідеї, все спершу “оцінюють ситуацію”, все нюхають, яка ідея на їх думку висить у повітрі або сприємлива масі “народу”, і за нею ідуть. За царату – вони були культурниками, за Керенського – демократами, за большевизму – комуністами, по фактичнім розвалі Росії – самостійниками, в Галичині – незалежниками або “автономістами” – nach Bedarf. Спертися на сили нації й виступити з ідеєю, яка б – хоч гляділа в будуччину – але ішла в розріз з пануючою в даний момент, вони ніколи не були в силі. Боротьба з ворожою нам ідеєю визнавалася лише тоді, коли противник не лишав їм жодної дороги до угоди, в противнім разі – угоду робилося; але й то не з примусу, а з “підскоком”, з захопленням, роблячи рекляму противникові, з повною вірою, що це не “передишка”, а остаточне завішення боротьби, яка є “непотрібна і небажана”: найбільш деморалізуюча форма компромісу. Накинута боротьба відбувалася в атмосфері неясности й туманности, на яку хорувала й сама ідеологія, яка ніколи не ставляла питання на вістря меча навіть у рішучі моменти; яка всякий конфлікт з “народом”, “пролетаріятом” або “трудящим людом” чужої нації уважала за непорозуміння, що якнайскорше мусить і повинно закінчитися. Ясно, як впливала на розвиток конфлікту й його вислід, наскрізь ворожа всякій ідеї боротьби, така ідеологія.
В тім зачарованім колі блукав наш “народолюбний” рух. Він дебатував там, де мав гукати до мас. Він критикував там, де мав публічно оскаржувати, і заключав угоду, де мав вести безкомпромісову боротьбу. Нація не була для провансальця causa sui, і тому він мусів дусити в собі пробуджений афект, навіть у момент бою. Він не міг прийняти гасла ксенофобії, бо “людськість” була ж одна родина, а всі люди – “брати”… Виступати різко проти чужої нації – це була зрада ідеї “пролетаріяту” або взагалі “робітного народу”, та також “інтересів гуманности”… Війна? – це ж була руїна тисяч “Я” і добробуту, найважніших речей на світі для провінціяла… Коротко кажучи, провансальство не могло вийти з круга угодових понять у своїй акції, бо саме поняття нації не було для нього поняттям аксіоматичним, самовистарчаючим. Яка теорія, така була й практика, яке “Що”, таке і “Як”.
Їх політика, що визнавала лише те, що дасться осягнути “тепер”, у даний момент, органічно не в силі була дивитися на боротьбу за існування між націями, як на щось довготривале й природне. Діловці не бачили в війні нічого крім руїни. А ось які підсумки боротьби за визволення робить орган українських “есерів” і “есдеків”: Сцена відбувається при брамі раю, де товпляться представники різних українських партій, що боролися між собою на землі і які домагаються щоб їх впустити до раю. І ось що каже їм св. Петро (такий як повинен бути в уяві “ революційних” філістрів): “3а що ви різалися, за ідеї? Кому ж з того користь? А хто ж ту ідею здійснив? Добру ідею прийме найлютіший ворог, коли переконається в її користі, а до злої не змусите людей жодним насильством… Не сваркою, не мечем, а ділом треба переводити ідеї в життя… Ви вмерли всі за ідею, але в тім жодної нема заслуги. Це й дурень зробить. Вмер, бо не вмів зробити нічого путнього для ідеї. За це в рай шляху немає… Не велика річ вбити людину або самому загинути від неї: велика річ жити з людьми по людяному, навчити людей бути людьми. Це найвища ідея людського життя. Навчіться на землі співати одну пісню (св. Петро називає – “де згода в семействі”). Переводьте свої ідеї не биттям, а спільним людським життям”171.
Що можна додати до цієї філософії дрібного міщанина? І чи всі ті розводження про “користь” від боротьби, падькання над людьми, що вигинули “надаремно”, і віра, що добру ідею й ворог прийме, і бажання співати з ним спільну пісню – “де згода в семействі”, – чи ці нотки не взяті живцем з політичного лексикона наших “буржуазних” і “революційних” філістрів? І це має бути підсумок кривавих літ боротьби!?
Мимоволі нагадується друга цитата, не з нашого провансальця, лише – з європейця. Ось як оповідає, в імені свого героя, ірляндського націоналіста, Пер Бенуа в “Шляху Велетнів” про психологію боротьби націоналіста: “Наглий окрик, “Нехай живе республіка!” перервав тяжку мовчанку. Це був Джеме Коннолі. Він підійшов до Пірса, обидва міцно обнялися… Ніколи, як у цю хвилину, не усвідомив я собі того великого контрасту між цими людьми. В одного, – у Коннолі – тверда віра в побіду. Його груба плебейська комплексія потребує цієї потіхи. Для нього зусилля завжди повинно мати безпосередні й реальні наслідки… Пірс, навпаки – душа аристократа й поета, може боротися, знаючи що буде подоланий. Його царство не від світа цього. Його зір сягає дальше, ніж хвилева поразка. Він бере на себе посів зерна, якого плоди, він це знає, збиратимуть інші покоління”.
Тут два світогляди! У наших “революціонерів”, що, як той мужик, бачать лиш те, що можуть намацати, зачисляючи решту до “метафізики”, зусилля мусить мати “реальні наслідки” – нарізку двох нових десятин, зменшення податку або урядову субвенцію; коли цього нема, вони відкидають боротьбу. Плоди, які збиратиме не нинішнє покоління, – це фантазія, а ідея, в ім’я якої борються за це, – нікчемна ідея. То “царство не від світа цього”; це фантастична держава “милостію Божію”; це є щось “окультного і непотрібного”. Мільорд (з того самого роману) промовляє до сера Р.Кезмента: “Я певний того, Роджере (що нас подолають)… А одначе, не зважаючи ні на що, щось вийде побідним з цієї боротьби, це щосьєдушею Ірляндії. Вона вже завмирала, вона вже гинула… Наші ліберали волочили її по англійських зібраннях. У безплідних парляментарних базіканнях… стратила вона культ твердого чину, що визволяє і відроджує”…