Але від стремління до захоплення влади, від всякої агресії, вони “в національних питаннях не йшли дальше тієї границі, яка визначалася потребою “самооборони”, оборони своїх економічних і культурних, “мінімальніших” інтересів. Особливо ненависний був їм “принцип державного насильства”178. В народі, як і тодішні москалі, від яких вони взяли свою науку, бачили вони щось містичне; все що виходило з глибин народної юрби, набирало в них тим самим вищу, містерійну силу; vox populi був для них vox Dei. Вони були експонентами маси. Їх поняття про нарід не було поняттям тих, що хочуть його десь вести, в довір’ї до своєї великої правди, яку вони носили в серці і в ім’я якої кликали масу йти за ними до своєї цілі, не спиняючись перед жертвами; ні, їх народолюбство це була слізливо-сантиментальна любов мирного провінціяла до рідного окруження, його благоденствія і мирного житія його затишної парафії. Це не був націоналізм нації, чисто релігійна ідеологія, з волею будувати, з завойовницьким інстинктом, з жадобою панування й влади, – то був вузько ограничений націоналізм провінції, сантиментальна ідеологія, яка стреміла лише “визволити” особу від усяких пут і забезпечити їй незакаламучене спокійне життя під чиїмибудь опікунчими крилами. Свій патріотизм вони принизили до любови, до “рідної сторононьки”, до її звичаїв, до “реґіоналізму”.
Замість вкласти в поняття нації велику ідею, високу ціль, що стояла б понад “партикулярним”, – вони зробили собі Бога з феноменального – обмежили об’єм поняття нації (1). Замість включити в поняття нації не тільки “нині”, але й “завтра”, – вони задовольнилися лиш першим; вони обмежили поняття нації в часі (2). Вони були поза часом, а їх ідея – ні ретроспективною, ні проспективною, без традицій вчора, без завдань завтра. Взиваючи до розуму й виклинаючи почування, фанатизм, – вони зробили національне почуття плитким і яловим;обмежили його інтенсивність (3). Відповідно до того пристосувався й цілий їх світогляд, який знав замість “легенди”, “міту” – погідну й нудну утопію (ad 1); замість руху – спокій (аd 2) і замість протесту – немічний жаль (ad 3).
Суттю того світогляду було недовір’я до вибуховости, до пристрасти. Supremus motor людської душі був “розум”, не воля. На чинний спротив і агресію той світогляд не міг здобутися. Він боявся бути жорстоким до чужих так само, як до своїх; боявся обидвом накинути свою волю, повести своїх за якоюсь блискучою оманою. Коли б він вірив у ці останні, взагалі в “окультні” сили, – він знав би лише ідею й протест в ім’я її, хоч би це й мало принести біль “окремому”. Але для нього це “окреме” було суттю, і тому коли в страшній боротьбі за існування воно гинуло – одиноке почування, яке опановувало його, це був тілесний біль, сум. Там де не “універсалія” мала реальність, а “партикулярне”, – вічний приплив і відплив людської енергії викликав лише песимізм і нудний біль. Наше провансальство не розуміло таких “фантазій” як релігії, національні місії, самовистарчальні національні ідеї, які знали інші народи, які будували “вічне”, що утверджували тяглість своєї колективної волі хоч би за ціну гибелі дочасних дібр і жертв сучасних поколінь. Наше провансальство того не знало, і тому сум або туга є головні прикмети нашої вдачі й головні форми реаґування назовнішнісили. Це реаґування зупинилося на першім щаблі, на почутті болю, і не перейшло на вищий, на спротив, на активне бажання усунути суперечність між внутрішнім і зовнішнім через заперечення останнього.
Наші націоналісти, згідно з тим як відбивається їх світогляд і у літературі, це діти будня, що “не викрешуть з себе ані вогню екстази й радости, ані кривавої скарги”… З книжок нашої літератури “говорить чутливе серце замученого жителя” наших гір і долин. Він шукає “розради в резиґнації, в безвольній надії, що чейже колись прийде всьому кінець… Ані могучих відчувань зла, що вели б до бунту… Спокій (тут є), легкий, лагідний… Добряче серце, яке не в силі реагувати на зло”. Збудити в читача, в людини, “чутливе серце”, до “всіх, кого гнітять окови” – ось головний мотив життєвої філософії провансальства179.
Це є його “гуманність”, гуманність тих, що не вміють боронитися, яку десятками років ширило наше “красне письменство”. Правдива гуманність не витягає на світло дня лише негативної сторони нещастя, його стихійного “болю” як такого, вона є ще й мораллю покривдженого, афірмація того, в ім’я чого він виповідає війну життю, наражуючи себе на небезпеку. Але симпатія наших провансальців далека від цього світогляду, вони симпатизують – з жертвою нещастя, хоч би пасивною; їх смутить не зламання їх волі, лише тілесний біль; не те “вічне”, чого їй не дали здійснити, лише те “дочасне”, яке при тім потерпіло. Це симпатія старих баб – якими блискучими іменами в літературі вона б і не покривалася. Хаос, непевне, безодня, що вабить героя – ця симфонія не для глухонімих провансальців.
В нас “логікою розсудили, що загалом нема безодні, нема нічого, лиш атом, момент”, – і це ігнорування безодні людських “ілюзій”, “фантазій” і “примар”, що дають одиниці піднесення над собою і формують “життя”, привела провансальців до безнадійного песимізму й суму: по “моменті”, “атомі” не лишилось нічого, навіть безодні, в яку вірили “фантасти”, лишався лиш сум і жаль… Як свічадо, відбиває його в собі ціла наша література. У Лесі Українки меланхолія викликалася страхом перед загибіллю “вічного”, перед заламанням волі до перемоги, у многих інших – їх сум спричинило не заламання волі, стремління, лише – їх кожночасної об’єктивації: смерти одиниці, поразки даної ґенерації, голоду, хвороби, матеріяльної руїни, “партикулярного”, (“атома”, “моменту”), що було для них найважніше на світі, і з чим не лучився ніякий виклик об’єктивному, що його хотілося знищити; жодне самоутвердження волі, яка, загибаючи в одиниці, таки не піддається силі окруження.
Тієї афірмації волі даремне ми й шукали б, бо вона існує там, де є почуття власного права . Того в нашого провансальства не було. Роз’їджене пістряком інтелектуалізму, воно все зверталося (як ми вже бачили) до “доброго серця” противника. Політика була тут, тим самим духом натхнена, що й поезія. “Дужі! Волю прекрасну віддайте… Ситі! Землю Господню верніть… Хижі! Чулими, добрими станьте – і в покуті гріхи замоліть”…180 Така була одинока реакція провансальської ідеології на об’єктивне, що не давало йому жити, і чи не нагадує зона “народництво”, винниченківщину з їх просьбами, але не грозьбами; з їх огидливо-благальними закляттями противників? Чи не нагадує цілий світогляд нашого національного “відродження”, як воно переломлювалося в психіці своїх провансальських провідників? Нерозвиненість правової психіки, не позволила їм відповідати протестом на нарушення їх прав; “права” нації вони розглядали не як правові, лише як норми моралі , які “зобов’язаний” міг, але яких отримання не смів ніхто від нього вимагати (як, напр., приписи любови до ближнього, і др.). Що ж. дивного, що в таких випадках лишалося лише благання о ласку, а в разі відмови – туга?
Дати себе звести почуттю протесту й гніву, спротивлятися нарушенню своєї волі, на це наш провансальський філістер неспосібний, бо тієї волі не має. Він здібний лише, як стара бабуся, оплакувати тілесний біль; одиноке почуття, що в нього живе, це “людське серце” старої няньки, філантропічний патос армії спасіння, квакерів і товариства охорони звірят… Хтось сказав, що з великих націй англієць любить свій рідний край мов жінку (за котру зобов’язаний дбати), француз – як коханку (для якої хоче посвятити все) а німець, як стару матір (яку повинен утримувати). Я б додав до цього, що українець любить рідний край, як стару няню, яка для нього, (а не він для неї) має багато речей робити, і на груди якої міг би він виплакати своє переповнене горем серце…
Суть провансальського світогляду – це “гуманність” і “толеранція”. Для них закон життя не боротьба, лише солідарність і взаємна любов. Для них вороги й ворожі нації це, хоч і кати, є або “брати в соціялізмі”, “брати в поступі “або в “людськості”, в “Сході Европи”, в “слов’янстві”, але завжди – брати. Для мужньої психології ворог є ворог. Одна з немногих представниць цього мужнього світогляду в нас, устами своєї героїні, Маріям, на закид, що вороги “не відають, що творять”, відповідає: “І єхидна несвідома, а всяк її розтопче, як стріне на шляху”… Але наш провансалець забороняв чіпати скорпіонів довкола нас, “бо й скорпіон жити в світі бажає, а чи ж винен він тому, що їдь у хвості своїм має?”