Нічого, крім нудного сантименталізму не крилося в нашій “кальокаґатії”, з якої виключили все мужеське й сильне. Це була ідеологія верстви, провінції, племени, “слабих”, що хочуть свій закон слабих накинути такому іншому, такому гарному й такому відмінному життю! Всіми своїми симпатіями й нахилами – не були вони ідеологами активної меншости, яка, політично свідома, веде за собою клясу чи націю. Вони були ідеологами пасивної юрби, числа, яке ведеться. Бо, як каже француз Дегерм , – “суцільна функція числа є не діяти, приказувати, керувати, лише санкціонувати і піддавати думки”207. Меншість, аристократія (самозванча чи делегована) – керує, велике число – керується. Перша – вираз вічного напняття енергії, передбачення, далекосяглого, творчого, ідеального, “загального”; друге – спокою, короткозорости, необачности, матеріяльного, “партикулярного”. Перша розриває всі границі, просякнуті егоїзмом одиниці, числа, географічного положення, часу. Друге – затіснює їх, освячує, а коли виходить часом з нормальної для себе непорушности, то знов хвилево, не тому щоб стало “керувати”, лиш тому щоб “піддати думку”, і знов назад увійти в свої береги. Ту функцію феллахів, плебеїв, за яких діють їх метрополія, патриції, – з усіми властивими тій функції чеснотами й прикметами, якраз засвоїло собі наше провансальство. Зречення інстинкту боротьби, влади, панування, всякого афеету, “хижацьких” інстинктів, – все це були психологічні прикмети “числа”, племени, не політичної нації.
Відповідно до того уложилася й їх ідея рідного краю. Це не було поняття англійської Empire, яка “панує над морями”, ані Німеччини, що має бути “над всім” (uеber alles), – виразне підкреслення моменту переваги “загального” над “партикулярним”, ані навіть польської чи російської “культури”, поняття явно експансивного, виходячого за природні береги. Наш провансальський “рідний край” – це було що інше. Це була німецька “Heimat” де “gibts ein Wiedersehen” вірного Ганса з вижидаючою його Ґретхен; це був англійський “Sweet home” зв’язаний не зі споминами “панування над морями”, лише якесь Тіпперері, де є “sweetest girl, I know”, найсолодша дівчина,, яку я знаю. Це було те, що росіяни звуть “родные места”, поляки, “wioska ojczysna” чехи – “домув муй”, а українці власне “рідним краєм”, де “все обильем дышет”, де “в вишневых рощах тонут хутора”, де “ветерок степной ковыль колышет”, “про старину поет слепой Грицько”. Був це солодкий Прованс Містраля, “благословенная Малоросія”, до якої тягло (особливо на чужині) серце чутливого українця, його “пробуджену ніжність” (Винниченко). Але не його політичну волю, зв’язану з іншим колективним поняттям, яке німці звали не Heimat a Vaterland, а українці “общим отечеством”, “цілою Росією”, або “Сходом Европи”. Не їх “рідний край”, а той інший колектив був цілістю, вони – його частиною. Синонімом того “рідного краю” для них самих були “провінція”, “область”; його справи – “місцеві справи”, його мешканці – одна з галузок, з племен однієї нації: ідея, що мимо “самостійницької” фразеології, все повторяється від Костомарова, через Драгоманова, Грушевського і соціялістів до Липинського. Їх патріот – це не націоналіст, але “автохтон”, “любитель домашних забот і мірной жізні, привязаний к своєму уголку” (Куліш). Не воїн, але господар, що “гоняє на українські та закордонні ярмарки рогату худобу і коней” (Куліш), якого ідеалом було, як того каштеляна перемиського на соймі 1646p. – “бути черепахою, сидіти тихо і голови не виставляти” (Куліш)208.
Їх патріоти не ненавиділи нікого, вони навіть коли були соціялістами, “просто любили себе,… просто без свідомости почували ніжність” до себе подібних і до свого окруження. Їх патріот був розчулений “обиватель”, який “і боявся своєї ніжности”, бо ця ніжність і “любов до того, що дало йому життя вважалось і смішною, і некорисною, і шкідливою, і небезпечною” (в очах інших), і тому він її трошки соромився, і не був певний свого права до неї209. Це “ніжне” прекраснодушне відношення до своєї батьківщини було основою ще драгоманівського патріотизму, і його “народництва”. “Я вважав потрібним (пише він) защепити (і) в Галичині той російсько-український “народницький” рух, – тільки з боку його гарячої любови до простого люду, – а не з боку його (політичних – Д. Д.) ідей, замість котрих я вважав більш відповідним… ідеї… європейського радикально-поступового руху…”
Такий був цей патріотизм, як і це народництво, не аґресивний, однобокий, що обмежувався тільки на “любові” до свого, але не на ненависти до агресивного чужого, – примітивний патріотизм, що знає лиш відірвану від волі, найневиннішу сторону виявлення цього почуття; який ще не піднісся понад “чисте утвердження волі до життя”, і що нічого не знає про конечність “заперечення тієї самої волі в інших одиницях” (Шопенгавер); патріотизм, що – поки що – є тільки почуття, але ще не свідома колективна ідея210. Це була любов до рідної стріхи, до всього “наського”, до “земляків”, нехіть до всього, що може їх вирвати з стану провінціяльного “благоденствія”, що знає якусь силу понад їх щастя в ріднім запічку, понад їх “добробут” нехіть до держави, нації, як примусового зв’язку, до війни, боротьби, що нарушує його рожевосяйну “гармонію”, нехіть до всього відважного (він звав його “брутальним”), ідеалістичного (він звав його “фантомами”)…
Коли йому тісно було в тім зачарованім колі провінціялізму, він ставав перевертнем, приліплюючись цілком до нації (очевидно чужої), і тоді й “рідний край” тієї чужої нації ставав його рідним краєм. Або затикав порожнечу парою звульгаризованих ідейок: нібито універсальних, як “людськість”, “поступ”, “пролетаріят”, але які випливали з тієї самої туги до помадкового спокою, до перекинення на кого іншого функції нації, функцій керування, влади, які були йому чужі й непотрібні. Коли має рацію Масарик, що “малий нарід тільки той, в якого малі думки”, то, судячи по думках нашого провансальства, ми були, в очах провансальця, малим народом, або попросту – плем’ям.
Провінціялізм, світогляд провінціяльних верств, ще не втягнутих у вир широкого національного політичного життя, був якраз матеріяльним під-ложжям їх ідеології. Це була ідеологія соціялістів та демократів, що вийшли з ідилістичного окруження “панотців” наддніпрянських або галицьких “єґомосьців”, з затишних хуторів “крепких” хліборобів, або з розвалених замків шляхти, що вже хилилася до занепаду, з окруження перейнятого чутливістю старосвітською, трохи від давна вкоріненою льояльністю, забарвленою російсько-драгоманівським народолюбством і “поступовістю”, позбавленою її аґресивного вістря, а головне – звичкою глядіти на цілий світ з точки погляду “числа”, плебса, провінції, рідного Прованса, як частини якоїсь вищої цілости. Їх ідеологія (як говорив Франко до Драгоманова) була “наївним міркуванням мужика, що не бачив світа і не потребував піднестися думками до зрозуміння вищої суспільної організації, понад світ громади або повіту”211. Ставлення інтересів одиниці, числа, провінції, кляси понад інтереси вищого національного колективу, держави, засаднича компромісовість, теорія “мінімальнішої” програми, пристосування до обставин і “народу”, ідеологічна хиткість, брак фанатизму й віри, страх накинути свою волю, свою ідеологію, – масі, противникові, одиниці, ворожій нації; страх поставити справу на вістрі меча, трусливе мімікрі, що хотіло перевести свій націоналізм під модним плащем якоїсь загально прийнятої ідеї – “людськости”, “поступу”, “децентралізації”, “прав людини”, “пролетаріяту”, тощо, наголос на матеріяльний “добробут”, прекраснодушний “добробут”, прекраснодушний утопізм – все це були риси трусливого провінціялізму, нездібного ні до віри глибокої, ні до її оборони, слизнякувата “ідеологія”, яка мусіла викликати відразу у здоровій людині.