Цей світогляд допровадив нашу громадську думку до повної прострації, яка є тим страшніша, що рідко хто її спостерігає. Одна з немногих, що нищила в нас цей кволий світогляд (і за те лишилася так незрозумілою), Леся Українка, ставила справу відношення суб’єкта до об’єктивного просто відважно і сильно. Окруження, це був для неї світ боротьби, боротьба вогню з іншими, пожираними тим вогнем, елементами. “Коли я крицею зроблюсь на цім вогні (писала вона), скажіть тоді – нова людина народилась! Коли ж зломлюсь, не плачте по мені: пожалуйте, чому раніше не зломилась”! Це було ніцшівське – “що падає, те треба штовхнути”! Все негідне й нездарне до життя мусіло щезнути з нього, коли силою своєю духовою не могло довести свого права на нього.
Якою інакшою була філософія провансальства! Цілою своєю симпатією було воно з тими, що “заломлювалися”, з підбитими, з знікчемнілими через свою терпеливість, чи терпеливими через свою нікчемність. Законом, етикою світа мав для них стати закон слабих, тілом і духом. Не набрати твердости криці мали вони, лише це, що було крицяне на світі, розплавити в своїй слізній розчуленості, відібрати йому право на життя, право приписувати закони оточенню.
Це була мораль усіх розтоптаних не лиш фізично, але й – що найважніше – духово, які вже не були здібні на протест. Запанування механічного “поступу”, знищення суверенности, що приказує, неґація держави, дискредитація ідей, що стоять над ідеалом плебейського “благоденствія”, поборювання “хижацьких” інстинктів, бажання піднести веґетаріянську етику безсилих до значіння реґулятора суспільного життя й відносин між націями, – така була програма нашого імпотентного провансальства.
Воно не мало відваги визнати суворий закон життя, закон боротьби – “і нині, і присно, і во віки віків”, визнати правду конкуренції, боротьби й панування дужчого. Не признавали вони безграничности інстинкту житгя, волі до розширення – їх вони плямували погірдливою назвою “насильства” і “фанатизму”. Тому ширили вони етику, яка не перейняла тверду virtu сильних рас, лиш стреміла зробити її нешкідливою для мирного народу гречкосіїв. “Милосердя до всього живого”, до хирлявого й миршавого, це була суть їх світогляду. Не вміючі здобутися на ніяке сильне почуття, вони, ці роздвоєні душі, проклинали всякий відруховий протест, поставили на його місце “любов (навіть) до скорпіона” і шукання якогось симбіозу з ним.
Природа дбає щоб все меншвартне згинуло, а все здібне лишилося. Вони воліли б перекинути до гори ногами закони природи. Всі чесноти здібних, якими ті утримувалися при житті, – проголосили вони пороками. Всі нікчемні прикмети слабих – чеснотами, що претендували на універсальність. Чеснотою стало “значити в них те, що чинить скромним і лагідним: нею перемінили вони вовка в пса, а чоловіка в найліпшого домашнього звіря – чоловіка”212. Охорона меншвартного – ось до чого приводила їх мораль.
Розділ VIII
Дегенерація провансальства
Нічого не було дивного, що, розвиваючи послідовно цей свій світогляд, наше провансальство логічно прийшло до заперечення самого інстинкту життя, до заперечення не лиш його “аґресивної” сторони, а й усіх прикмет людської вдачі, які забезпечують перемогу в життєвій борні. Неґуючи насильників, вони прийшли – до неґації насильства, як такого, як чинника шкідливого, на їх думку, життю та його розвоєві. Неґуючи аґресію, вони прийшли до заперечення й оборони. Володар думок ряду поколінь у Галичині, І.Франко, ось які бажання засилає тому, кого виряжае в жорстокий бій життя: – він бажає йому “душевного спокою, того м’якого, ніжного, щирого спокою”… Щоб запала йому в душу “хоч крапля доброти,лагідности, толеранції” до “відмінних поглядів і вірувань”… Бажає визбутися “жорстокости”, “недовір’я”, “ненависти”, і перестерігає його проти засвоєння “догматів ненависти” та “(клясової) боротьби”. Він радить узброїтися наукою “щиро людського соціялізму”, без злоби, “опертого на етичнім, широко гуманнім вихованні народних мас, на поступі й загальнім розповсюдженні освіти, науки, критики… і людської та національної свободи”213.
Замість боротьби – виховання; замість догматизму віри – розслаблюючий критицизм; замість моралі сильних – етика лагідних; замість твердости – м’якість; замість нації – людськість; замість накинення своєї правди – толеранція до ворожої… В цім “вірую” провансальської Галичини, яке є чудове pendant до щойно вгорі згаданого “вірую” наддніпрянського провансальства, є катехизис цього дивовижного “світогляду”. Плебейсько-простацька філософія вихолощеного, загалюканого, виколієного, опльованого, і не свідомого того, кокетуючого своєю імпотенцією і прекраснодушієм українофільства, яке не тількищо не шанує вічного, зачіпного і сильного інстинкту життя, але ще й звеличує ідеал волевої кастрації. (Пізніше І. Франко, вступив на зовсім інший шлях, гостро критикуючи М. Драгоманова, геніяльно передбачаючи, що соціялізм веде до тиранії і рабства, – нарешті дав нам геніяльного свого “Мойсея”.)
Це була, повторяю, програма провансальства. Воно ж по обох боках кордонної лінії, уникало тих “оман” та “ілюзій”, що підносили species понад “я” та його вигоди, що проклямували одиноким змістом життя “rastloses Streben”, вічне змагання до розширення обсягу влади своєї волі, яким жили Пізарро і Колюмб і тисячі інших, котрим людськість завдячує так багато. Ці стремління, – це для провансальства “дивні вогні”; це – “водження за ніс”, “метафізичні радощі”214. Велике горіння великих душ за віддалені ідеали – це для нього передусім “фантоми”, гідні осуду, бо за них “горіли стоси, скрипіли колеса тортур” і “мільйони, мільйони серць безмежно шарпала розпука”; бо ж “людське життя то найвищий клейнод”, а не ті “фантоми”, задля яких переступалося через нього… Коли б хтось з такою філософією життя, був сучасником Васка да Ґами, то був би напевно – з “ідеалізмом” Санча Панса, – прокляв його виправу, бо поїхав він до неї з 165 людьми, а вернув лиш з 55…
Ці всі підприємства відкидає він, бо ця дорога не “веде до серця до щирої любови”. Інстинкт боротьби треба передусім зруйнувати, бо він є тією химерою, що загороджує шлях великим цілям людськости, гармонії і порозуміння. Ці стремління, боротьба, підбій природи і нижчих рас – все це метушня, і до неї наші провансальці приглядалися байдуже: “І мечуться вони, мов лист сухий в осіннім вітрі – ріжуть і мордують одні других… І риються в землі, до неба рвуться. Пливуть по морю – в небі чи за морем шукають раю, щастя, супокою, шукають того, що лиш в серці своїм, в любві взаїмній можуть ізнайти”… Забуваючи, що “чуття, велика любов – ось джерело життя”215.
Страшне своєю убогістю credo українського буддаїзму! Читаючи його, приходиш до висновку, що історія ціла не має жодного сенсу! Великі політичні будівлі минулого, за якими й досі люди риються, видобуваючи рештки їх з землі на поверхню, всі зусилля народів, яким завдячує людськість почуття героїзму, чести, краси, величі, – це “безглузда різня”. Все нонсенс, крім тихого спокою життя, що забиває самий його інстинкт. Тут ми доходимо до “вершка” провансальського буддаїзму, і – рівночасно – до його цілковитого і повного нерозуміння душі людини: він припускає, що в своїм вічнім гоні до опанування природи, землі і людей на ній, до небезпек і боротьби, людина шукає спокою! Провансалець, який тужить за вилами і гноєм, за “мирною селянською країною”, навіть не підозріває, що людина вищих рас не шукає спокою, а тікає від нього, його не потребує і ним погорджує. Ця психологія людини лишилась книгою о семи печатях для ідеологів відірваної від світа провінції.