Знаний правник Гобс твердить, що в цій волі, яку ми пізнали під стількома іменами, “головне є жадоба влади”. Бажання влади, каже він, походить від волі бути могутнім, а ця остання є простий вираз нашої духової й тілесної активности, нашого життєвого динамізму. Виявлення волі це ніщо інше, як насолода розросту, виступлення поза власні границі. Щастя не полягає в спокою й поміркованості бажань, щастя це “безпереривний поступ і розвій бажання від одного об’єкту до другого, здобуття одного предмету, за поміччю якого зараз ідеться до здобуття другого”. Не в здобутті є щастя, а в здобуванні. На думку Гобса “ніколи не можна собі забезпечити влади й засобів доброго життя, що мається в дану хвилину, – без стремління здобути їх ще більше”. “3добути ще більше!” Ось гола формула тієї волі, яка, хоч в іншім виді, визирає і в насолоді риском, і в героїзмі30.
Цей instinct of sovereignty, це desir de pouvoir, який живе майже в кожнім з нас у меншім чи більшім ступені, є, як каже Гобс, суттю всіх наших бажань, усіх наших аспірацій. Для Ґюйо “сила утриматися при житті є конечним правом життя не лиш людського, але всіх живих істот… бо сила є імовірно нічим іншим, як абстракцією життя”. Більше! ця сила, це стремління є найбільш засадничою з дійсностей і неминучим ідеалом”. Для Ґюйо “збільшувати напруженість життя”, “пожадання” є самоціллю31. А Ніцше пише, що “навіть коли віддаємо… своє життя, як мученик за справу своєї церкви, – то це є жертва зложена нашому пожаданню могутности”. Він радить своїм землякам: “Висилайте кораблі на незнані моря! Живіть у війні з рівними собі, і з самими собою. (Цю боротьбу з самим собою духового я з тілесним бачимо в Євангелії). Будьте напасниками і здобувцями, поки не зможете бути володарями і посідачами”. Суть життя – це “посідати і панувати”; суть – “боротьба за перевагу, за зріст і розширення, за могутність”, бо “жага могутности” це власне жага життя32!
В так зрозумілім житті та його суті є два моменти, тісно між собою сполучені: в боротьбі за розріст і перевагу розрізняємо експансію як ціль, боротьбу – як засіб. Насолода, яку відчуває одиниця при небезпеці, при виконанні героїчних вчинків, захоплення влади – це хитрість природи, щоби змусити одиницю коритися сзоїй “меті”. Це – хитрість того, що німці звуть Gattungsgeist (геній роду), щоб забезпечити йому неустанність і силу. Почування насолоди, болю існують на те, щоб могли правильно відбуватися функції даного організму, щоб він міг жити, множитися, могутніти і витримувати конкуренцію з другими “species”. Конечним услів’ям для того є експансія, бо коли суттю волі до життя є воля панування і здобуття, то суттю її є й стремління до розросту, без якого здобуття неможливе.
Цей закон експансії, мимо його численних противників, існував, існує та існуватиме. Ось, що про нього сказав ще Спенсер – “0дна суспільна правда варта того, щоби про неї особливо згадати: правда, що організми стало вдираються один у сферу існування другого. Стремління, що спостерігаємо серед людських рас, стремління заволодіти чужими землями, властиве всім родам організмів і виявляється в них усілякими способами. Можна сказати, що межі сфер існування кожного виду означуються рівновагою двох собі ворожих систем, сил… Стремління, властиве кожному видові, – увірватися в чужу сферу, до іншого способу життя, до іншого середовища”. І далі – “людський рід, хоч і отарна порода, все ж таки завжди був і тепер лишається ще хижацькоюпородою . Почуття симпатії завсіди придушувалось там, де громадська безпека вимагала її нехтування . .. Еволюція тих вищих соціяльних почувань, яких корінням є симпатія, стало затримувалася тими діяльностями, які були конечні через боротьбу за існування між племенами і націями”33.
Цей закон боротьби за існування, з тими чи іншими змінами, приймає сучасна соціологія, як факт: і то “буржуазна” соціологія так само, як і “соціялістична”. Соціялісти кажуть: “закон боротьби за існування” є факт, який ніхто поважно не заперечуватиме, і дальше: “сила є причиною народження нової доби”34. Це каже один з епігонів революційного соціялізму; ще остріше висловлюються провідники в своїх творах. А ось що каже про це саме соціолог “буржуазний”: “Те що називається витривалістю (в борні за існування), це просто монополія сильніших. В процесі здобування — витривалість здібного значить упадок нездібного, добір сильного – значить зруйнування слабого”. І дальше: “той самий процес (що і в органічнім світі) можна спостерегти і між вищими і нижчими расами людей… Розвиток нижчих рас затримується расами вищими… Чи вони хочуть чи ні, вищі раси на цілій земній кулі поволі, але вперто усувають нижчі в боротьбі за буття… Закон природи є право сили (the right of might)… Погляд на історію, хоч з пташиного лету, показує, що людина діє за тим самим принципом, що і в неї сила творить право”. В людській громаді, так само як деінде. Так як і в світі органічнім, “ці самі закони діють і в надорганічнім світі”35.
В повній згоді з тим “буржуа”, каже й соціяліст: “Якими переконаними інтернаціоналістами ми не були б, мусимо признати факт, що людськість поділена на різні національності з суперечними собі інтересами”36.
Експансія – не тільки самоутвердження власної волі до життя, але й заперечення її в інших, – такий закон життя органічного і надорганічного. Шпенґлер бачив у законі експансії істоту “фавстівської”, окцидентальної культури. Волю могутности він бачить і в старім готику, катедрах і хрестоносних походах, в завойовниках вікінґах і ґотах. В цім самім шукав ту волю Гоголь, коли тужив за “залізними віками”, де все було “ентузіязм”, порив, амотивний рух наперед…37.
Ідеєю цього руху перейнятий був Ніцше: “Ми ще не знаємо, писав він, що це є “куди”, до якого нас жене, ксли вже відірвало нас від нашого старого ґрунту. Але сам цей ґрунт запалив у нас силу, що жене нас геть у далину, на пригоди, які поривають у безкрає, невипробуване, невідкрите, ми мусимо бути завойовниками…”38
Та аґресія, експансія, втручання в “сферу існування” інших, яка є підставою волі влади, себто волі до життя, – має своєю конечною передумовою боротьбу. Кожний теоретик експансії був завзятим апостолом ідеї боротьби. “Хитра природа”, що дбає лиш про нормальне відбування “функцій”, зробила так, що коли нормальна людина (і не лиш людина) відчуває в боротьбі величезну насолоду, маючи її за самоціль. Джек Лондон називає це інстинктом, який ще й досі “жене ловців з галасливих міст у ліси й долини вбивати” звірину, почуття задоволення успішного чемпіона39. Та психологія дуже зближена до психології спортовця взагалі, і нею відзначаться знов та окцидентальна душа, про яку говорить Шпенґлер, і яка цілковито чужа орієнтові…40. ІІерський шах, присутній на перегонах на запит, чи йому подобається видовисько, відповів: “Ні, не знаходжу в нім приємности, ні глузду. Що один кінь бігає швидше, ніж другий, я й без того знав; а який саме бігає швидше, який повільніше, – це мене мало інтересує…”. Ось як клясично говорить про це Леся Українка в “Три хвилини”: – В суперечці зі своїм противником і в’язнем, жирондистом, каже до нього монтаняр: “і хоч ні ти, ні я того не знаєм, кому й чому підвалиною служим, та кепський був би з мене будівничий, якби я не хотів міцніше класти і в праці переважити тебе” … Прекрасний поетичний вираз змагання для змагання.