Ця відповідь є відповіддю на питання – “як”? Разом з тим стоїть ще може важніше питання – “хто”? Хто впроваджує в світ і здійснює якусь ідею? Провансальці, демократи і прочі народолюбці відповідали – завше народ! Ми відповідаємо – ніколи народ! Народ є для всякої ідеї, чи в її статичному, чи в динамічному стані – чинник пасивний, той що приймає Чинником активним, тим, що несе ідею; тим, де ця ідея зроджується є – активна, або ініціятивна меншість. Називають її різно: “клясово свідомий пролетаріят” (в противність до переважаючої маси “несвідомого”), “національно свідома інтелігенція”:, “аристократія”, “правляча кліка”, “тирани”, (її політичні твори:С С.С.Р.,фашистівська держава, “Unegalitare-” або “Fuhrerdemokratie” (Alf. Weber), але – суть цієї меншости та її роля в усіх громадських одиницях та сама. Це група, яка формує, неясну для “неусвідомленої” маси, ідею, робить її приступною цій масі і, нарешті, мобілізує “народ” для боротьби за цю ідею.
Особливо про одну з цих ідей, про національну, каже Шпенглер: “Нація, як усі великі символи культури, це внутрішнє посідання немногих людей”131. Другий констатує: “єгипетська, європейська, середньовічна, іслямська культура арабів, вивели себе з невеличкого числа релігійно переконаних, які витиснули свою печать на найменших елементах цих культур”132. Меншістю ж є й “аристократія”, що править країною. Ворд дає такий драстичний приклад що до цього: “Коли б (пише він) якась культурна держава, скажім Англія, Франція або З’єднані Держави Америки, стратила зненацька всякий уряд і на час впала в стан дійсної анархії, чи можна припустити, що формування уряду, при таких обставинах завдячувано б акції народу, викликаній невигодами через брак уряду? Напевно ні” … Та “як швидко такий уряд зложила би жменька одиниць, що мала б впливи в країні, та яких головний мотив при стремлшні привернути якийсь уряд, була б любов влади. Нарід ніколи не домагається уряду, скрізь уряд повстає сам собою. В історії народів ще ніколи не сталося, щоб нарід підняв початкові кроки для формування уряду. Уряди завсгди установлялися меншістю, що шукала влади, але ніколи більшістю, що шукала охорони”.133
Поставте, замість слова “уряд”, порядкуючу, організуючу, провідну силу взагалі, – і побачите, що правило установлене тут Вордом, можна розширити не лише на процес творення уряду, але взагалі на процес організації всякого гурту: як існуючого, себто того. що має вираз у готових установах, так і ідеального, що є покищо “громадською думкою”, пляном, що лиш хоче втілитися в установах. Ніколи пасивна юрба, лише активна меншість є суспільнотворчою силою, чи то будуть “варяги”, чи конкістадори, чи певна кляса, що репрезентує націю, чи нація, що репрезентує їх “союз”, чи купка “подстрекателей” або “podzegaczy”, – скрізь меншість. Роля цієї меншости величезна, особливо як повитухи нових ідей.
Хочу ще тут навести глибоку арґументацію Ґ. Зіммеля. Він твердить, що суспільність утримується спершу “інтеракціями” між одиницями, а пізніше створює собі осібні органи влади, що ведуть самостійне життя. “Тим способом спільнота релігійна втілюється в клірі, політична суспільність в адміністрації і в війську… армія, в свою чергу, в старшинськім корпусі, всяка стала асоціяція в своїм комітеті, всяка партія політична в своїм парляментарнім заступництві”… Ці меншості є органи груп, що існують самі для себе. Там, де ці органи ще не сформовані, там, – особисті елементи мають субстанціональне існування (лиш там грає ролю “нарід”). Коли ж ці правлячі групи зорганізуються, вони розпочинають власне існування незалежне від членів групи. Ці органи (а ніколи “нарід”) заступають ідеї і сили, які утримують групу в данім стані. Спільноти, що не вміли витворити собі таких органів, таких самостійних меншостей, які стояли б понад одиницями, втілюючи в собі стремління й завдання групи, – кінчили катастрофою. Вони розкладалися й гинули, коли ці групи не були нічим іншим, як сумою їх членів, коли єдність групи лишалася в безпосередній залежності від інтеракції поодиноких членів. Навпаки, там, де такі зрізничковані органи групи витворювалися, група ставала рухливішою. Коли для всякого політичного зарядження, правничого, або адміністративного, треба вправляти в рух цілу групу, її акція грішить тяжкістю, що випливає з труднощів фізичного й морального зосередження. Цих труднощів не знає соціяльний орган (меншість), створений для ясної йому, стисло означеної мети, і тим способом він ліпше спричиняється до збереження групи, роблячи соціяльну акцію докладнішою і раптовнішою… “0тже, в великім числі випадків, інтерес, який каже заступити юрбу меншістю, походить з того, що стисліша група… має більше свободи в рухах, більш легкости щоб зібратися, більш точности в чинах”. Крім того така організація меншости, правлячої групи, дає ліпший напрямок гуртовим силам. Бо юрба ніколи не підноситься вище певного, досить низького інтелектуального рівня. Збиранина людей зміцнює афект кожного з її членів, силу почування й хотіння, але не силу розмислу. Коли група мусить діяти як єднота, коли йде про доцільний рух en masse, таке заступництво маси особливим органом є неминуче. Коли це заступництво конче потрібне, але юрба ще не має свого провідного органу, то меншість, що здібна провадити нею, “мусить завоювати тяжкою боротьбою впливи на масу”.
Ілюстрацію цього ми бачили в революції на Україні. Невигоди, які повстають для суспільности, позбавленої зрізничкованих органів, роблять її меншвартною в боротьбі з чужими силами. Правда, бувають випадки, коли орган групи зачинає трактувати себе як самоціль, більше дбає про власні кастові інтереси, як групи, якої виразником повинні бути. Це випадки, коли органи не можуть подолати доручених (або привлащених собі) функцій. Тоді наступає розклад суспільности (Польща перед поділами, Україна кінця XVIII в., Росія Миколи II); або – революція, “коли треба вернути до безпосередніх акцій і контракцій між одиницями”, коли маса знов бере в свої руки функцію, зле справовану “меншістю”. “Всі революції, через які якась політична групка (меншість), повалюючи свій уряд, знов ставить законодавство і адміністрацію під безпосередні впливи особистих ініціятив, є соціологічні феномени цього порядку”. Але кличе маси на арену – знов таки меншість! Отже при всякім стані суспільности, для утримання її при життю, для успішної оборони і всякої акції взагалі – неминучою умовою є існування активної, відважної,спрагненої влади меншости, цієї правдивої носительки великих ідей, найважнішого чинника історії134.
Творче насильство – як “що”, ініціятивна меншість – як “хто”, ось підстава всякого майже суспільного процесу, спосіб, яким перемагає нова ідея. Ці два моменти, як домагання практичної політики, є шостою підставою і складовою частиною всякої нової ідеї, що здобуває собі право на життя.
Розділ VII
Світогляд “фавстівських” і “буддистських” народів, – дилема: або-або
Виложена ідеологія не є фантазією, ані мозковою теорією, – вона є практичним символом віри всіх здорових і шляхетних рас, вона ж забезпечувала й забезпечує їм панування й посiдання дiбр цього світу. Тисячу прикладів дає на це історія!