Національна держава
Саме такої позиції дотримуються прихильники точного етнічного означення поняття нації. Показовою в цьому є плідна праця Вокера Конора (Walker Connor). На його думку, поняття нації та націоналізму слід чітко відрізняти від понять держави й патріотизму. Саме так він би висловився про бельґійський чи іспанський «патріотизм», інакше кажучи, лояльність до територіально єдиної великої держави та її інституцій, але й на противагу цьому, існування фламандського або каталонського «етнонаціоналізмів». Оці «етнонаціоналізми» автор характеризує як психологічний зв’язок із предками, що, зрештою, виникає зі споріднених почувань — навіть тоді, коли міт про походження не збігається (а таке часто трапляється) зі справжнім, біологічним походженням. Подібну закономірність Конор вбачає і в британському державному патріотизмові, що співіснує з англійським, шотландським та вельським етнонаціоналізмами (1994: 102, 202).
Я не впевнений, що таке чітке розмежування, хоча й аналітично слушне, вдасться обстояти. Візьмімо приклад з англійцями: насправді їм не під силу відрізнити свій рідний етнонаціоналізм від британського патріотизму, який вони теж мають за свій «рідний». Це не просто його імперіалістичний спадок, радше відбиток стану британського патріотизму XVIII–XIX ст., коли його сприймали як «природне» поширення англійського етнічного націоналізму; саме тоді Британську імперію стали пов’язувати з Англією, а не з групою шотландців, адже відбувалося зближення різних націй, що населяли об’єднане королівство — і все це попри шалений опір англійському пануванню. Якби ми врахували неодноразові випадки націоналізмів без націй, це позбавило б сили ідею, і навіть історичність, британського націоналізму (на відміну від британського патріотизму в Коноровому розумінні), бо, зрештою, ідеї об’єднаної Британської імперії так і не вдалося втілитися (Kearney, 1990: розд. 7–8; Colley, 1992: розд. І)[14].
Такі ж концептуальні проблеми постають і перед Францією, де процеси інтеграції, або щонайменше об’єднання різних культур, здається, зайшли ще далі. Бретонці, ельзасці, баски та навіть корсиканці, можливо, й не домагаються власної незалежної держави (за винятком хіба що меншості), але їхні рухи іноді проявляють прагнення до деякого самовизначення, у всякому разі в культурній та економічній сферах. Але ж чи відокремився хто-небудь від Франції? Чи вдасться відрізнити поширений французький етнонаціоналізм від панівного державного патріотизму? Як насправді можна відділити французьку націю від Франції, національної держави, коли більшість основних символів французького націоналізму політичні (див. Gildea, 1994)?
Безсумнівно, саме французький приклад, який за інших обставин має би вирішальніший вплив, спричинив прагнення поєднати поняття держави та нації, що сприяло популяризуванню ідеї «держави-нації». Але тут постають дві проблеми із самим терміном. Перша стосується взаємозв’язку між обома складниками слова. Надто часто теоретики вважають державу головним компонентом, а нація править тільки за помічне слово або уточнювальний прикметник. У такому разі вкрай мало приділяється уваги рушіям нації. Щодо націоналізму, то він обертається на психологічний епіфеномен, супутній складник державного суверенітету. Друга проблема емпірична: на практиці, як зазначив Вокер Конор, цілісна «держава-нація», тобто, коли поняття держава й нація повністю збігаються, де живе тільки одна нація в конкретній державі й існує єдина держава для конкретної нації, — рідкість, адже близько 90 відсотків держав усього світу — поліетнічні, і майже половина з них зазнала істотного етнічного роз’єднання (Connor, 1972; Giddens, 1985: 216—20).
14
Тут можна вирізнити два типи «невдалого» націоналізму: неспроможність етнічної категорії або етносу до розвитку сильного націоналістичного руху; і безсилість деяких націоналізмів досягти своїх політичних цілей. За приклад першого типу можуть правити провансальці й копти, тоді як курди й таміли (на сьогодні) доводять другий тип такої «нездатності». Див. А. D. Smith (1983: розд. 9).