Державотворчі затяжні війни та організовані релігії хоч і відіграють важливу роль в історичному процесі кристалізації й дальшого існування етносу, можуть також порушувати або й уривати процес етнічної ідентифікації. Це стається тоді, коли імперії, подібні до Ассірійської або Перської імперії Ахеменідів, створюють умови для тривалого перемішування етнічних категорій і спільнот в арамейськомовній синкретичній цивілізації і коли багаторічні війни й суперництва поклали край етнічним державам і спільнотам, як-от карфагенській та норманській (у Нормандії). Етнічна ідентичність може формуватись і тоді, коли релігійний рух виходить за етнічні межі і засновує великі надтериторіальні організації — буддійську, католицьку, православну; і навпаки, може формуватись і через схизму, розділяючи членів етнічної спільноти, як-от у Швейцарії та Ірландії. Але, попри згадані випадки, можна навести ще більше прикла цв, які потверджують наявність тісних зв’язків між етнічною кристалізацією і попередньою роллю держави, війни та організованої релігії.
Важливість цих та інших чинників можна добачити також, коли повернутись до розгляду питань, тісно пов’язаних із ними: як змінюють свій характер, розпадаються й виживають етноси.
Почнімо з етнічних змін і з добре відомого прикладу з греками. Сучасних греків навчають, ніби вони спадкоємці й нащадки не тільки візантійських греків, а й стародавніх греків та їхньої класичної еллінської цивілізації. В обох випадках (а тут і справді два конкурентні міфи про походження, пущені в обіг на початку XIX ст.) «походження» здебільшого трактують з позицій демографії; чи, радше, культурну спорідненість із Візантією і Стародавньою Грецією (надто Афінами) грунтують на демографічній непе-/38/рервності. На жаль, у випадку міфа про походження від еллінів класичної давнини демографічні свідчення в найкращому разі дуже непевні, а в найгіршому — зовсім не існують. Як давно вже довів Якоб Фаллмерайєр, грецька демографічна неперервність була силоміць перервана з кінця VI ст. по VIII ст. н. е. величезним допливом іммігрантів — аварів, слов’ян, а згодом і албанців. Тогочасні історичні документи засвідчують, що іммігранти спромоглись окупувати більшу частину Центральної Греції та Пелопоннес (Морею), витиснувши первісних грекомовних та еллінських жителів (на той час уже перемішаних з давніми македонцями, римлянами та іншими мігрантами) на узбережжя й на острови Егейського моря. Це пересунуло центр справді еллінської цивілізації на схід, в Егейське море, на Іонійське узбережжя Малої Азії і в Константинополь. Це означає, що сучасних греків навряд чи можна вважати за нащадків стародавніх греків, дарма що такий зв’язок годі остаточно заперечити [50].
Є, щоправда, один аспект, у якому все сказане вище водночас і пов’язане, й не пов’язане з чуттям грецької ідентичності — теперішнім і давнім. Воно пов’язане тією мірою, якою греки, тепер і в давнину, відчували, що їхня «грецькість» є наслідком їхнього походження від античних греків (або візантійських греків), саме ця спорідненість змушує їх почуватися членами однієї великої «надродини» греків, спільне відчуття неперервності і членства доконечне для живого чуття ідентичності. І не пов’язане в тому розумінні, що етнос формують не лінії фізичного походження, а чуття неперервності, спільна пам’ять і колективна доля, тобто лінії культурної спорідненості, втілені в самобутніх міфах, спогадах, символах і вартостях, збережених даною культурною одиницею населення. В цьому розумінні з видатної спадщини античної Греції чимало було збережено та відроджено. Бо навіть у часи слов’янської міграції в Іонії, а надто в Константинополі, дедалі ревніше вшановували грецьку мову, грецьку філософію та літературу, класичні моделі мислення та науки. Таке «грецьке відродження» знову проступило в X і XIV ст., а також і пізніше, даючи могутній поштовх розвиткові чуття культурної спорідненості з античною Грецією та її класичною спадщиною [51].
А проте аж ніяк не можна заперечити ні величезних культурних змін, що їх зазнали греки, попри збережене чуття спільної етнічної належності, ні впливів культур навколишніх народів та цивілізацій протягом двох тисяч років. /39/ Водночас можна стверджувати, що в літературі й мові під пеленою численних політичних і соціальних змін останніх двох тисячоліть і далі зберігались певні вартості, осібне середовище й ностальгія по ньому, невпинна соціальна взаємодія, чуття релігійної й культурної осібності, ба навіть винятковості, чуття грецької ідентичності і чуття спільної етнічної належності [52].
Трохи згодом я повернуся до ролі вигнання етносу з рідного краю в забезпеченні дальшого існування етносу. А поки що я хочу поглянути на другий бік медалі: етнічний розпад. Ми вже казали, що етноси можуть розпадатися через розкол або розмноження. Але в певному розумінні в таких випадках етнічна спільнота вякійсь формі існує й далі — стає, може, меншою або більшою, проте з «арени» не сходить. А чи можна говорити про етнічне згасання — зникнення етносу, — не у формі, властивій йому до певного часу, а в будь-якій формі?
Гадаю, що можна, коли дотримуватись ужитих мною історичних, культурних та символічних критеріїв етнічної ідентичності. Є два головні види цілковитого етнічного згасання: геноцид та етноцид, що його часом — іноді хибно — називають «культурним геноцидом». У певному розумінні геноцид — це рідкісний і, мабуть, сучасний феномен. Він охоплює такі випадки, коли відомо, що масова смерть культурної групи була задумана наперед і підставу такого наміру становило саме існування цієї культурної групи та членство в ній. Такою була нацистська політика щодо євреїв і почасти циган, таким було, певне, ставлення європейців до тасманійських аборигенів, турків до вірмен у турецькій Вірменії [53]. Інші політики та дії мали геноцидний характер радше за своїми наслідками, ніж за намірами; таке винищення етносів відбувалось під час зіткнення білих американців з американськими індіанцями, іспанських конкістадорів з ацтеками та рештою індіанського населення Мексіки (хоча тут більшу роль відіграли хвороби). В таких випадках ніхто не збирався свідомо винищувати етнос, а проте не робилось ніяких спроб пом’якшити ту політику, побічним наслідком якої ставав геноцид. Ці геноцидні акції слід зновтаки відрізняти від широкомасштабних убивств, як-от здійснених монголами в XIII ст. або, в нашу добу, совєтами і нацистами, що винищували вибіркові групи населення (приміром, убивства в Катині, звірства в Лідіце та в Орадурі); ці вбивства мали зламати дух опору, залякавши цивільне населення або позбавивши його проводирів [54]. /40/
Цікаво відзначити, що геноцид і геноцидні дії, принаймні в сучасну добу, вкрай рідко досягають своєї сформульованої мети або тих незумисних наслідків. Вони майже ніколи не знищують етноси або етнічні категорії. Фактично, вони можуть призвести до протилежних наслідків, відродивши етнічну єдність та свідомість чи допомігши їй викристалізуватись, що й сталось у випадку руху аборигенів або циганського націоналізму. Можливо, сучасності притаманні такі глибинні пласти, які водночас і заохочують до успішних геноцидів, і не дозволяють їх здійснити (успіх тут вимірюється тотальним винищенням), і це, певне, великою мірою пов’язане з посиленням і поширенням націоналізму. Мабуть, етнос легше було винищити в доновітні часи. Хай там як, коли римляни нарешті постановили відразу й довіку знищити Карфаген, то дощенту зруйнували місто й забили три чверті його населення, продавши останню чверть у рабство. Хоча залишки пунійської культури зберігалі ся до часів св. Августина, карфагенці як західний фінікійський етнос і етнічна держава були знищені [55].
50
Для короткого ознайомлення див. Woodhouse (1984, 36 — 8); пор. Ostrogorski (1956, 93 — 4, 192 — 4); про еллінський міф див. Campbell and Sherrard (1968, ch. 1).
51
Про це відродження див. Baynes and Moss (1969, Introduction) i Armstrong (1982, 174 — 81); більш узагальнено в Sherrard (1959).
53
Про винищення нацистами циган див. Kenrick and Puxon (1972); про вкрай сумнівну політику турків у 1915 р. див. Nalbandian (1963).
55
Про це див. Moscati (1973, Part II, зокрема 168 — 9); решту пунійських міст пощадили, тож пунійська культура вижила.