Як ці традиції впливають на наступні покоління? У суспільствах доновітньої доби традиції переказують, запроваджують і кодифікують священики, писарі й співці, часто об’єднані в гільдії та касти. Досить часто як єдиний письменний прошарок і з огляду на свою потрібність для заступництва перед божественними силами священики, писарі і співці в багатьох спільнотах досягають великого впливу й авторитету. Організовані в братства, храми, церкви, вони формують мережу згуртування у великих містах та їхніх околицях, залежну від ступеня їхньої організованості та духовної монополії на території спільноти. І справді, в багатьох давніх і середньовічних імперіях священики та їхні храми й писарська інфраструктура ставали необхідними партнерами в урядуванні, а то й суперниками двору й бюрократії в боротьбі за владу, надто в Стародавньому Єгипті та в сасанідській Персії [72].
Навіть у діаспорних спільнотах ми бачимо священиків, рабинів, правників, організованих на більш-менш централізованих засадах: вони формують наскрізну мережу судів і рад, утримуючи далекі анклави в релігійній, юридичній та культурній єдності часто в неприхильному середовищі. Як показав Армстронг, ця високорозвинена мережа релігійних ієрархів та інституцій була спроможна забезпечувати /48/ суб’єктивну єдність і виживання спільноти та її історичних і релігійних традицій, надто серед євреїв та вірмен [73].
Саме завдяки такому об’єднавчому і всеохопному механізмові мало-помалу вибудовується те, що можна назвати «етнічним ядром». Такі етнічні ядра — це добре згуртовані самосвідомі відокремлені етнічні групи, що формують осереддя й основу держав і царств, як-от, приміром, варварських regna, королівств, на початку середньовічної доби. В королівствах франків, лангобардів, саксів, скотів, вестготів чуття спільності звичаїв і спільне походження відігравали суттєву роль, попри те, що чимало їхніх жителів не належали до панівної етнічної спільноти. Проте в народному сприйнятті такі королівства видавались дедалі згуртованішими, такими, що мали об’єднавчу культурну основу [74]. В пізньосередньовічну добу ці суб’єктивно об’єднані культурні спільноти формували ядро, навколо якого виростав адміністративний, юридичний, фіскальний і військовий апарат великих і могутніх держав, що спромоглись анексувати навколишні території та їхнє інше за культурою населення. За Едуарда I, наприклад, англійська (англо-норманська) держава поширилась на Уельс, поваливши валлійські королівства і втягши більшість валлійців як периферійну культурну спільноту до складу панівної англійської держави. Щось подібне до цього трапилось у Франції за Людовіка VIII з pays d’oc, Провансом, надто з графством Тулузьким, у часи хрестового походу проти альбігойців [75].
Розміщення таких етнічних ядер великою мірою вказує нам на наступну форму й характер націй — якщо (і коли) ті нації виникнуть. Воно допомагає нам дати майже повну відповідь на запитання: «Що таке нація?», трохи пояснюючи й друге: «Де виникає нація?» Так би мовити, етнічне ядро держави часто визначає характер і кордони нації: адже дуже часто саме на основі такого ядра постає держава й формується нація. Хоча більшість сучасних націй, по суті, поліетнічні, чи, радше, більшість національних держав поліетнічні, чимало націй формувалось передусім навколо домінантної етнічної групи, що об’єднувала чи приваблювала інші етнічні групи або етнічні фрагменти в державу, якій давала назву й визначала її культуру. Оскільки етноси, за визначенням, пов’язані з певною територією (не так уже й рідко це зв’язок обраного народу з конкретною священною землею), ймовірні кордони нації великою мірою визначені міфами і спогадами панівного етносу, до складу яких входить міф про заснування, міф про золоту добу і пов’язані /49/ з ними територіальні вимоги, або етнічні документи на власність. Звідси й численні конфлікти, навіть у нашу добу, за відокремлені частини етнічної батьківщини — у Вірменії, в Косово, в Ізраїлі і в Палестині, в Огадені тощо.
І тісний зв’язок, і відмінності між концепціями етнічної групи й нації та їхніми історичними відповідниками можна добачити, пригадавши наше визначення нації. Нація, як уже сказано, це сукупність людей, що має власну назву, спільну історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, масову громадську культуру, однакові економічні й однакові юридичні праава для всіх членів. За визначенням, нація, як і етнічна група, — це спільнота, що має спільні міфи та спогади. До того ж нація — теж територіальна спільнота. Та якщо у випадку з етносами зв’язок з територією може бути лиш історичний та символічний, у випадку з нацією він фізичний і реальний: нації володіють територіями. Іншими словами, нації завжди вимагають етнічних «елементів». Ці елементи можна, звичайно, розвинути, дуже часто вони вже є. Але не можна уявити собі нації, що не мала б якихось спільних міфів та спогадів про свою територіальну домівку.
З цього випливає певна кругобіжність аргументації у твердженні, що нації формуються на основі етнічних ядер. Адже між етносом та нацією існує величезне історичне та концептуальне взаємоперекривання, проте ми й далі розглядаємо дві окремі концепції і дві різні історичні формації. Етнічні спільноти не мають деяких атрибутів нації. Їм нема потреби жити на «своїй» територіальній батьківщині. Їхня культура не обов’язково має бути громадською або спільною для всіх членів. Їм не потрібно мати — часто вони й не мають — суспільного поділу праці або економічну єдність. Не треба їм мати і єдиний юридичний кодекс з однаковими правами і обов’язками для всіх. Як ми переконаємось, ці атрибути є витворами осібних соціальних та історичних обставин, що діяли на етнічні ядра та етнічні меншини перед утворенням націй.
З другого боку, слід мати на увазі можливість формування націй без етнічних груп, що безпосередньо передували б їм. У кількох державах нації виникли внаслідок спроби об’єднати культури послідовних хвиль (головно європейських) іммігрантів — в Америці, Аргентіні та Австралії. В інших випадках держави сформувались із провінцій імперії, яка накинула їм спільну мову й релігію, надто в Латинській Америці. Тут креольські еліти теж почали процес формування націй, хоч ніяких окремих етносів не було. Фактич-/50/но, поки відбувалось формування націй, виявилось доконечним створити окремі мексіканську, чілійську, болівійську і т. ін. культури й наголошувати на осібних рисах — окремих символах, вартостях, спогадах тощо — кожної з майбутніх націй [76].
Ця дилема ще гостріше проступає в Африці на південь від Сахари, де держави були створені якщо не зумисне розриваючи етноси, то принаймні мало зважаючи на них. Тут колоніальні держави мали плекати чисто територіальний патріотизм, чуття політичної відданості новоствореним державам та їхнім зародковим політичним спільнотам. У незалежних державах, народжених з цих територіальних спільнот, окремі етнічні групи, етнічні фрагменти й етнічні категорії були стулені докупи політичними заходами й суспільними кордонами, що поєднали доти не пов’язані групи в постколоніальну політичну систему і спонукали їх, навіть усупереч їхній волі, до нової боротьби за злиденні ресурси й політичну владу. За цих обставин панівні еліти, що часто рекрутувалися з домінантних етносів або коаліцій етнічних угруповань, намагались виробити нову політичну міфологію і набір символів не тільки задля легітимації власних часто авторитарних режимів, а й спроб уникнути загроз місцевих етнічних конфліктів або навіть сепаратистських рухів. У таких випадках держава використовувалась для вироблення «громадської релігії», чиї міфи, спогади, символи тощо забезпечують функціональний еквівалент відсутньої або нерозвиненої панівної етнічної групи. Тож проект формування націй в африканських країнах на південь від Сахари передбачає створення компонентів нової етнічної ідентичності та свідомості, що поєднають, зблизивши, хоч деяких прихильників наявних етнічних груп та культур цих груп. Принаймні саме таким є національний «проект» багатьох африканських та азіатських еліт [77].
72
Про роль духівництва і релігії в імперіях див. Coulborn and Strayer (1962) і Eisenstadt (1963); про їхню етнічну роль див. Armstrong (1982, chs. З, 7) і A. D. Smith (1986a, зокрема chs. З, 5).
75
Про загальний перебіг цих процесів див. Seton-Watson (1977, ch. 2), а також наступний розділ, де цей матеріал висвітлено докладніше.
76
Про загальний огляд націоналізмів у Латинській Америці див. Masur (1966); задовільний аналіз подано в Anderson (1983, ch. 3).
77
Модель тут не так югославська, як швейцарська або британська, хоча потрібного часу, який мали у своєму розпорядженні ці дві національні держави, бракує; зате є ресурси націоналістичної ідеології, що її швейцарці і британці мали тільки на пізніх стадіях свого національного формування. Докладніше про це сказано нижче в розділі 4. Про загальну ситуацію в Африці на південь від Сахари див. Rotberg (1967) і Horowitz (1985).