І навпаки, «вертикальному» типові етнічної групи були властиві більша компактність і народність. Його етнічна культура намагається проникнути в усі соціальні верстви та класи. Соціальний поділ не був пов’язаний з різницею культур: радше чітко виражена історична культура допомогла об’єднати різні класи навколо спільної спадщини і традицій, надто коли їм загрожувала зовнішня небезпека. Внаслідок цього етнічні зв’язки часто були набагато сильніші й закритіші, а впускні бар’єри — вищі. На відміну від навколишніх аристократичних етносів, як-от ханаанців і філістимців, ізраїльська племінна конфедерація та ізраїльські царства виявили виняткове етноцентричне завзяття й активну мобілізацію всіх верств на затяжні війни. До інших прикладів демотичних за характером вертикальних етнічних груп належать друзи, сикхи, ірландці та баски. В усіх цих спільнотах були помітні суперечності між класами і навіть класові конфлікти, проте етнічна культура не становила виняткового надбання однієї верстви коштом інших — вона, скорше, більшою або меншою мірою належала всій спільноті [97].
Ясне розмежування латеральних і вертикальних етнічних спільнот вочевидь притаманне лиш ідеальним випадкам, /62/ виражений поділ на два типи спільнот нехтує відміни, спостережувані в межах кожного типу. Аристократичні, латеральні спільноти можуть складатися з завойовників, як-от шляхетних хеттських колісничих чи угорських рицарів, або з тубільних елементів, як-от монархів, аристократії й зороастрійського духівництва сасанідської Персії, що відновили перську славу (надто за Хосрова I, 531–576 pp. н. е.) серед вищої верстви, проте не спромоглись охопити селянські маси і міські меншини, маніхейську, християнську та єврейську, що й засвідчив маздакістський рух [98]. А до демотичних, вертикальних спільнот належали міські конфедерації міст-держав, секти й діаспорні анклави, а також спільноти з ширшою основою в селах: племінні конфедерації (араби, монголи, ірландці) і такі «прикордонні» спільноти войовників, як каталонці і швейцарці. Та, як показують усі ці факти, перед нами насправді не стабільні типи, а історико-соціальні процеси. Дана історична спільнота може перетворитися з одного полярного типу на інший або навіть поєднувати елементи обох типів. Араби, що почали свою політичну кар’єру як нескута племінна конфедерація, об’єднана пророком у спільноту вірних, невдовзі «аристократизувалась» у головних осередках свого оселення і влади як латеральні чи то завойовницькі, чи то тубільні етнічні групи, ісламізуючи місцевих жителів і укладаючи з ними мішані шлюби, проте чітких кордонів між султанатами не було [99]. Вірменська феодальна аристократія, неспроможна далі врядувати в незалежній державі, стала «демотизуватись» чи, радше, спільна вірменська релігійно-етнічна культура стала поширюватись униз по суспільній драбині, аж поки в діаспорі сформувались народні вертикальні спільноти (або низки анклавних спільнот), заступивши давнішу аристократичну, латеральну етнічну групу [100].
Тепер значення різниці між двома видами етнічних спільнот полягає не тільки в поясненні постійного джерела етнічних конфліктів і етнічного виживання в доновітні періоди, а й у висвітленні різних типів етнічного ядра, навколо якого можна вибудовувати націю, у визначенні двох головних шляхів, якими може формуватися нація. Саме ці шляхи ми й повинні тепер дослідити. /63/
Почнімо з латерального шляху. Аристократична етнічна спільнота зберігає спроможність власного увічнення тією мірою, якою здатна інкорпорувати інші верстви населення в межах своєї культурної орбіти. Дуже часто вони майже не намагаються поширити власну культуру вниз по суспільній драбині. Хетти, філістимці, навіть ассірійці вдовольнялися владарюванням над культурно чужим анексованим населенням і спромоглися забезпечити виживання власних елітних культур протягом кількох сторіч, а то й довшого часу. Але зрештою їхні політичні утворення були зруйновані, а культури — поглинуті чужими іммігрантами. В кількох інших випадках — на думку спадають перси і єгиптяни — латеральні етнічні спільноти виживають, «змінивши свій характер», тобто перейнявши нову релігію і (або) нові звичаї, навіть нові мови, але зберігаючи власну назву, міфи про спільне походження, високий рівень історичної пам’яті і свою батьківщину [101].
Кілька аристократичних етносів спромоглися зберегти власну ідентичність упродовж багатьох сторіч, навіть тисячоріч, завдяки почасти невідступній прихильності до специфічних форм релігії, а почасти допуску у свої політичні кордони інших етнічних груп і обмеженому поширенню власної релігійної культури вниз по суспільній драбині. Зусилля амхарських королів середньовічної «Соломонової» династії інкорпорувати навколишні регіони і нижні верстви до своєї монофізитської етнічної культури мали тільки частковий успіх, проте він був достатнім, щоб принаймні в самому серці краю забезпечити їхнє власне виживання супроти нападів мусульман та зазіхань європейців [102].
Зусилля кількох західних європейських етнічних держав супроводились більшим успіхом. В Англії, Франції, Іспанії, Швеції, а до певного ступеня в Польщі і Росії панівна латеральна етнічна група, що становила етнічне ядро держави, мало-помалу ставала спроможна інкорпоровувати середні верстви й навколишні регіони до панівної етнічної культури. Основним проводирем такої інкорпорації була нова бюрократична держава. Через свій військовий, адміністративний, фіскальний і юридичний апарат вона могла визначати й поширювати комплекс вартостей, символів, міфів, традицій і спогадів, що становили культурну спадщину панівного аристократичного етнічного ядра. Таким спосо-/64/бом аристократична етнічна держава дістала змогу визначати нову і ширшу культурну ідентичність для населення, навіть коли на практиці це часто супроводилось певним ступенем пристосування між панівною і периферійними етнічними культурами в межах- параметрів, визначених владою панівного ядра [103].
Пристосування було головною прикметою розвитку подій в Англії після норманського завоювання. Протягом XII–XIII ст. там відбувалося значне лінгвістичне запозичування, укладалися мішані шлюби, спостерігалася рухливість еліти між завойовниками норманнами і верхньою верствою підкорених саксів — і все це в спільних межах дедалі більшого, хоч часом і перерваного, розвитку державної централізації й англійської католицької церковної організації. Це означало, що бюрократична інкорпорація підкорених етнічних груп супроводилась інтенсивною суспільною взаємодією і злиттям елементів англосаксонської, датської і норманської культур. До XIV ст. мовне злиття викристалізувалось у Чосерову англійську мову, а спільний міф про «британське походження», запропонований у XII ст. Гальфрідом Монмутським, здобув широке суспільне й політичне визнання [104]. Щойно сказане не містить жодної претензії на те, ніби англійська нація виникла перед XIV ст., а лише засвідчує, що вже можна було розпізнати певні процеси, які сприяють формуванню нації. Етнічні елементи нації вже були добре розвинені. Адже не тільки існувала спільна назва й міф про спільне походження, а й розмаїття історичних спогадів і традицій, підживлюване затяжними війнами з сусідами в Шотландії, Уельсі та у Франції. Дедалі сильнішим ставало чуття спільної культури, що виявлялось в англійській мові, але не меншою мірою спиралось на впливову англійську церковну організацію. Цим процесам сприяла дедалі дужча любов до острівної батьківщини, що стала надто палкою під час тривалих війн з Францією, хоча проступала й набагато раніше. Водночас в інших аспектах єдність формувалася дуже повільно. Попри дедалі ширший вплив церкви, аж ніяк не можна говорити, ніби в середньовічну добу сформувалася система громадської освіти. Загальної освіти в її цілковито світській формі потрібно було чекати ще кілька сторіч, хоча система освіти для еліти виникла наприкінці XVI ст. Економічне об’єднання теж було мінімальним, незважаючи на все більше фінансове й адміністративне втручання держави з часів Генріха II й протягом пізнішої доби. Довго зберігався регіоналізм, так само як і економіка, пов’язана з ви-/65/ робництвом продуктів для власного споживання, на теренах, не зачеплених впливом торгівлі вовною. Навіть державний кордон був невизначений, оскільки помалу анексовувався Уельс і тривали нескінченні прикордонні війни з Шотландією, уже не кажучи про володіння Плантагенетів по той бік Ла-Маншу. Щодо однакових юридичних прав і обов’язків, то попри Велику хартію і появу загальних законів, такі права й обов’язки поширювались лише на дуже обмежений верхній прошарок суспільства. Тільки набагато пізніше ці права були поширені на більшу частину суспільства, проте внаслідок боротьби супроти зазіхань монархів і лендлордів [105].
97
Докладне обговорення різниці між латеральною і вертикальною етнічними групами можна знайти в A. D. Smith (1986a, ch. 4); про давню ізраїльську конфедерацію див. Zeitlin (1984, chs. З — 5).
98
Див. Frye (1966, ch. 6); пор. Herrmann (1977). Маздакістський рух V ст. н. е. був і соціальний, і релігійний, бо виражав класовий протест /189/ і утверджував у духовних питаннях маніхейську єресь; про маніхейські теорії див. Runciman (1947).
100
Про феодальну добу у Вірменії див. Lang (1980, chs. 7–8); про пізніші вірменські діаспорні спільноти див. Nalbandian (1963).
101
Про ці зміни в Персії після арабського завоювання VII ст. див. Frye (1966, ch. 7); про ісламізацію (й арабізацію) Єгипту, починаючи з VII ст. н. е., див. Atiyah (1968, Part I).
103
Про політичні (державні) аспекти цих складних процесів див. Tilly (1975); пор. Seton-Watson (1977, ch. 2).
105
Про формування юридичної, економічної і територіальної єдності див. Corrigan and Sayer (1985); пор. Brooke (1969), де йдеться про давніший період, і Кеепеу (1972), що розповідає про англо-французькі війни.