1) вимагають єдиного юридичного кодексу спільних прав і обов’язків, з правом громадянства, якщо нація незалежна;
2) засновані на об’єднаній економіці з суспільним поділом праці, рухом товарів та людей по всій національній території;
3) потребують досить компактної території, бажано з «природними» оборонними кордонами, у світі таких самих компактних націй;
4) вимагають єдиної «політичної культури», загальної освіти всього суспільства і засобів масової інформації, аби підготувати майбутні покоління до виконання ролі «громадян» нової нації.
Як ми переконались, украй рідко можна побачити, щоб усі ці елементи мали помітну силу в етнічних державах доновітньої доби, хоч якими могутніми видавалися ті дер-/78/жави. З огляду й на технологію, і на політичну волю — й самосвідомість — двоїстого руху до однорідності й унікальності цілковито бракувало. Не було ні розуміння тих елементів сучасної нації, ні стимулів створювати ці елементи-передумови; якщо й з’являлась така мотивація, її заслоняли інші, локальніші або важливіші потреби й перспективи розвитку, тож село і Церква створювали враження, ніби нація політично непотрібна [132].
Ця картина має, проте, ще й інший бік. Якщо в багатьох аспектах нація видається сучасною, вона, крім того, має давнє коріння. Націоналісти завинили тим, що намагались пристосувати історію до своїх цілей, але загалом вони не помилялися. Вони зрозуміли, що коли нація — хоч яка сучасна — хоче вижити в світі нашого сьогодення, то мусить виживати на двох рівнях: соціополітичному і культурно-психологічному. Який, зрештою, raison d’кtre, сенс існування, будь-якої нації (на противагу Державі), якщо не плекання її унікальних (або нібито унікальних) культурних вартостей? Етнічні особливості зостаються sine qua non, найдоконечнішим елементом нації, саме про це свідчать спільні предківські міфи, спільна історична пам’ять, унікальні культурні прикмети, чуття самобутності, якщо не обраності, - всі ті елементи, що характеризували етнічні спільноти в доновітні часи. В сучасній нації їх треба зберегти, навіть культивувати, якщо нація не хоче стати непомітною.
Є й інша грань давності сучасних націй: їхнє розміщення. Нації там, де вони тепер, нібито внаслідок тривалої прив’язаності до певних територій. «Нації мають глибоке коріння». Навіть якщо це коріння не таке вже глибоке, цю вимогу однак слід виставити — не просто задля міжнародного визнання, а для набагато важливішої мети колективної внутрішньої безпеки й відродження [133]. Суто практичні аспекти національної належності поєднуються тут із чисто символічними. Націоналізм пов’язується із «землею» — як у розумінні володіння і (буквальної) відбудови, так і належності: адже це місце, де жили предки і де історія позначила «батьківщину». Отже, з суб’єктивного погляду розміщення нації залежить від прочитання етнічної історії, згідно з яким зв’язок поколінь спільноти, що має власну історію та долю, здійснювавсь у певних місцевостях. Це аж ніяк не означає, ніби нація давня, — тільки вказує, що суб’єктивно в багатьох націях є доновітні елементи. /79/
Розділ 4 НАЦІОНАЛІЗМ ТА КУЛЬТУРНА ІДЕНТИЧНІСТЬ
У «модерністському» уявленні про націю саме націоналізм створює національну ідентичність. У стислій формі Геллнер це висловлює так: «Націоналізм — це не пробудження націй до самосвідомості, - він вигадує нації там, де вони не існують, — проте для дальшої роботи потребує певних уже наявних диференційних ознак, навіть коли, як уже сказано, ті ознаки суто негативні…»[134]. В тому самому дусі Кедурі доводить, що сам націоналізм — це «вигадана теорія»: «Націоналізм — це доктрина, вигадана в Європі на початку XIX ст.» [135]. Як слід розуміти таке «вигадування»? В якому розумінні націоналізм вигадує або створює нації «там, де вони не існують»?
У розділі 2 ми вже бачили, що слід дослідити характер етнічних зв’язків і почувань, перше ніж можна буде визначити, які спільноти можуть постати як нації (якщо постануть). Загалом кажучи, що сильніша і що тривкіша попередня етнічна ідентичність, то більша ймовірність, що нація, яка, можливо, виникне, спиратиметься на цю ідентичність. Обговорюючи процеси і шляхи формування націй у розділі З, ми зрозуміли, що доновітні етнічні ідентичності становлять провідну лінію будь-яких спроб пояснити, чому і як виникли нації — принаймні у Європі.
Я доведу, що ці самі твердження слушні і щодо націоналізму. Націоналізм і справді допомагає створити нації, і чимало з них нібито «нові». Як ідеологія і мова націоналізм є відносно сучасним, бо вийшов на політичну арену тільки наприкінці XVIII ст. Але нації і націоналізм не більш «вигадані», ніж решта елементів культури, соціальної організації або ідеології. Якщо націоналізм становить частину «духу доби», він не меншою мірою залежить від попередніх мотивів, візій та ідеалів. Бо те, що ми називаємо націоналізмом, діє на багатьох рівнях, і його можна розглядати і як форму культури, і як різновид політичної ідеології і соціальних рухів. І, оскільки нова доба почалася з постання націоналізму, неможливо зрозуміти його вплив на формування національної ідентичності, не дослідивши його соціальних та культурних матриць; великою мірою він уже зумовлений наявністю доновітніх етнічних груп і поступовим виникнен-/80/ням національних держав на Заході. Звідси й потреба дослідити націоналізм передусім як форму культури та ідентичності, перше ніж у наступному розділі переходити до розгляду його політичного впливу. З цього випливає також потреба відповісти на запитання: «Коли і де виникають нації?» — в контексті як впливу націоналізму і його поборників, так і процесів, унаслідок яких формуються нації на основі попередніх етнічних зв’язків, — процесів, обговорених у двох попередніх розділах.
Термін «націоналізм» уживають у кількох значеннях. Він може означати:
1. увесь процес формування та утвердження націй або національних держав;
2. свідомість належності до нації разом з почуваннями й прагненням, спрямованими на її безпеку і процвітання;
3. мову та символізм «нації» і їхню роль;
4. ідеологію, зокрема й культурну доктрину нації і волю нації, а також пропоновані способи здійснення національних прагнень і волі;
5. соціальний і політичний рух задля досягнення цілей нації і утвердження національної волі.
Гадаю, що, обговорюючи наш матеріал, перше значення можна проминути. Воно набагато ширше за решту значень, і ми вже розглядали його.
Друге значення — національної свідомості або національного чуття — слід відрізняти від усіх інших. Цілком можливо знайти сукупність людей, що виявляє високий ступінь національної свідомості, маючи дуже мало спільного з ідеологією або доктриною нації, вже не кажучи про націоналістичний рух. Тут для нас добрим прикладом буде Англія, хоч і в ній інколи виникали націоналістичні ідеології — як-от у часи Кромвеля і Мільтона або Берка і Блейка.
І навпаки, ми бачимо націоналістичні рухи серед населення з невеликою національною свідомістю й почуваннями, часом їх і зовсім нема. Вони можуть зароджуватись серед невеликих груп населення, та не мати відгуку в населення в цілому. Такий стан був властивий багатьом країнам Західної Африки, зокрема й Золотого Берегу та Нігерії. Вже не кажучи про етнічний та регіональний поділ, короткий вік /81/ цих колоній означав, що більшість жителів тих новостворених британських колоній нічого не знали про золотоберезьку, згодом ганську, або нігерійську національність, до яких вони нібито належали. Так само й переважна більшість арабів та пакистанців уважає себе за мусульман, а не арабів чи пакистанців, незважаючи на галасливі кампанії нечисленних націоналістичних угруповань серед них [136].
Це саме можна сказати й про націоналізм як мову і символізм. Як ми побачимо, він теж починається як елітний феномен, у якому провідну роль відіграють інтелектуали. Проте такий націоналізм — не те саме, що й націоналістична ідеологія або національні почування. Націоналістичні мова та символізм ширші за ідеологію або ідеологічний рух; вони часто поєднують ту ідеологію з «масовими почуттями» широких секторів даного населення — через гасла, ідеї, символи й церемонії. Водночас націоналістична мова й символізм поєднують пізнавальний і виражальний виміри, оскільки пов’язані з широким колом прагнень і почувань як еліти, так і нижчих суспільних верств. Уявлення про незалежність і автентичність та символи певності власних сил, символи природної спільноти (приміром, відображення сцен опору, символи краєвидів, історичних пам’яток, місцевих виробів, ремесел, спорту) є прикладами злиття пізнавального та виражального аспектів і зв’язків з ширшими почуттями й прагненнями. Чуття автентичності, притаманне представникам гельського відродження в Ірландії кінця XIX ст., з характерним наголошенням на національних видах спорту, природі, місцевих ремеслах і давніх поганських героях, засвідчує поширення нової мови та символізму ірландського націоналізму [137].
132
Це, безперечно, робило непотрібним поділ планети на «нації», навіть там, де окремі етнічні групи ставали основою королівств; вплив часто досить великих релігійних спільнот (іслам, буддизм, християнство) на всі їхні етнічні підгрупи вказував на набагато ширшу основу політичної вірності, іноді пов’язувану, як-от у видивах Данте, з концепцією імперії (див. Breuilly, 1982, Introduction).
133
Про територіальні аспекти націй і націоналізму див. Kohn (1976b) і A. D. Smith (1981b).
136
Про націоналізм в Англії див. Kohn (1940) і статті Christopher Hill і Linda Colley у Samuel (1989, vol. I). Про західноафриканський націоналізм див. July (1967) і Geiss (1974); про арабський націоналізм див. Binder (1964).