І, нарешті, останнє значення — націоналістичного руху — тісно пов’язане з націоналістичною ідеологією. Націоналістичний рух незбагненний без ідеології. Тому я й розглядатиму їх разом і, визнаючи, що можна знайти і обговорювати націоналістичну ідеологію за відсутності націоналістичного руху, я визначу націоналізм як ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності та ідентичності від імені населення, яке, за задумом кількох своїх членів, має становити реальну або потенційну «націю» [138]. По суті, це визначення репрезентує елементи як ідеології, так і мови плюс символізму нації, почасти обіймаючи й ширші почуття та прагнення.
Дозвольте мені почати з ідеологи націоналізму. Головні твердження цієї ідеології, або «центральну доктрину», можна сформулювати так: /82/
1. Світ поділений на нації, кожна з них має власну індивідуальність, історію та долю.
2. Нація — джерело всієї політичної та соціальної влади, вірність нації стоїть вище від решти зобов’язань.
3. Люди повинні ідентифіковувати себе з нацією, якщо прагнуть свободи й самореалізації.
4. Щоб у світі запанували мир і справедливість, нації мають тішитися свободою і безпекою [139].
У цьому формулюванні «центральної доктрини» націоналізму я свідомо не згадував держав. У певному розумінні така згадка криється в твердженнях 2 і 4. Адже націоналізм — це ідеологія нації, а не держави. Він ставить націю в центрі своїх інтересів, і його картина світу, а також рецепти колективних дій зорієнтовані тільки на націю і її членів. Ідея, ніби нація може бути вільною тільки тоді, коли має власну суверенну державу, не є ані необхідною, ані загальнопоширеною. Перші націоналісти, так само як згодом і культурні націоналісти (приміром, Руссо, Гердер, Ашад Ха’ам, Ауробіндо), не дуже переймалися набуттям держави — чи то взагалі, чи то для нації, з прагненнями якої вони себе ототожнювали. Не кожен націоналістичний рух мав своїм пріоритетом здобуття держави для своєї нації. Чимало каталонських, шотландських та фламандських націоналістів дужче переймалися самоврядуванням та культурним паритетом у багатонаціональній державі, ніж повною незалежністю (хоч у всіх цих випадках були й такі націоналісти, що прагнули повної незалежності). Уявлення, ніби кожна нація повинна мати свою державу — поширений, проте не необхідний висновок з центральної доктрини націоналізму, і це показує нам, що націоналізм — це головним чином культурна доктрина або, висловившись точніше, політична ідеологія з культурною доктриною в центрі [140].
Ця культурна доктрина залежить, своєю чергою, від запровадження нових концепцій, мови і символів. Націоналізм, як я вже казав, — це ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності таідентичності нації. Кожна з тих концепцій походить від нових філософських, історичних та антропологічних поглядів і розважань, що виникли в XVII–XVIII ст. у Європі. Існує, наприклад, простолінійне розуміння концепції «ідентичність» як «тотожність». Члени тієї чи тієї групи схожі саме в тих аспектах, у яких вони відрізняються від нечленів за межами групи. Члени однаково одягаються, їдять і розмовляють /83/ однією мовою; в усіх цих аспектах вони відрізняються від нечленів, що одягаються, їдять і розмовляють по-іншому. Саме ці особливості схожості-несхожості й становлять одне із значень національної «ідентичності» [141].
Існує, проте, ще філософська та антропологічна концепція, розвинута у XVIII ст. Вона походить з ідеї «національного генія», поданої, зокрема, і в писаннях лорда Шефтсбері; він говорить, наприклад, про «ростучий геній нашої нації» (британської) і пророчить, що той посяде «чільне місце серед мистецтв» [142]. Ідея національної ідентичності або, точніше, національного характеру властива майже всім письменникам XVIII ст., надто Монтеск’є і Руссо. Адже останній проголошував: «Перше правило, якого треба дотримуватись, — це правило національного характеру: кожний народ має або повинен мати характер; якщо в нього його нема, слід починати з того, щоб дати йому характер» [143].
Гердер обернув цей принцип на наріжний камінь свого культурного популізму. За Гердером, кожна нація має свій особливий «геній», свій власний спосіб мислення, дії і спілкування, і нам слід докласти зусиль, аби наново відкрити той неповторний геній і ту особливу ідентичність там, де вони приховані або втрачені: «Дайте нам іти своєю дорогою… нехай усі люди добре або зле відгукуються про наш народ, нашу літературу, нашу мову: вони наші, це ми самі і нехай цього буде досить» [144]. Звідси й важливість відкриття «колективного Я» через філологію, історію та археологію, пошуки коріння в «етнічній минувшині», аби виявити автентичну ідентичність під чужими нашаруваннями сторіч.
Ідея єдності теж має ясне і більш езотеричне націоналістичне значення. На найпростішому рівні вона означає об’єднання національної території або рідного краю, якщо той поділений; заклики повернутися до рідного краю всіх належних до цієї нації. Навіть тут націоналісти запровадили більш філософську ідею: людей тієї ж національності за межами рідного краю вважали за «втрачених», а землі, які вони населяють, надто суміжні з батьківщиною, були «невизволені» (irredenta), і їх слід повернути та «визволити». Ця теза часом породжувала націоналістичний рух іредентизму, як-от пізньоїталійський, грецький та пангерманський рухи кінця XIX — початку XX ст. Такі рухи існують і тепер: це засвідчують претензії Аргентіни на Мальвінські (Фолклендські) острови, претензії Сомалі на Огаден і претензії ІРА на Ольстер [145].
Але є ще одне значення націоналістичного ідеалу єдності. /84/ В націоналістичній мові «єдність» означає соціальну згуртованість, братерство всіх належних до даної нації — те, що французькі patriots називали fraternitй під час революції. Порівняння з родиною, що лежить в основі генеалогічної концепції нації, постає тут у світській, політичній подобі: як спілка громадян-побратимів, символізована славетним Давідовим полотном «Клятва Гораціїв», трьох братів, що на мечі свого батька поклялися перемогти або загинути (vaincre ou mourir) за свою patria, батьківщину [146].
Націоналістичний ідеал єдності мав глибокі наслідки. З одного боку, він покріплював ідею неподільності нації (1а rйpublique une et indivisible) і виправдовував викорінення, навіть силою, всіх проміжних утворень і локальних особливостей в інтересах культурної й політичної однорідності. Це призводило до масовомобілізаційної політики соціальної та політичної інтеграції, коли держава перетворювалась на виробника «майбутньої нації» і творця «політичної спільноти» та «політичної культури», яка мала заступити різні етнічні культури неоднорідного населення. Тут націоналістична концепція єдності відвертається від етнічного коріння і прагне однорідності, що подолає культурні відмінності в межах спроектованої нації [147].
138
Докладніше про проблеми визначення «націоналізму» див. Deutsch (1966, ch. 1), Rustow (1967, ch. 1), A. D. Smith (1971, ch. 7) і Connor (1978).
140
Про різницю між «нацією» і «державою» див. Connor (1972) і Tivey (1980, Introduction).
145
Про іредентистські рухи в третьому світі див. Horowitz (1985, ch. 6); також Lewis (1983).
146
Про обговорення Давідової картини «Клятва Гораціїв» див. Brookner (1980, ch. 5) і Crow (1978); проfraternité під час Французької революції див. Cobban (1957 — 63, Vol. I, Part 3) і Kohn (1967b).
147
Про Третю республіку у Франції див. Е. Weber (1979); про деякі ранні африканські режими після здобуття незалежності див. Apter (1963) і Rotberg (1967).