Нога в ногу з цією широкою кризою подвійної легітимації насувалась і притаманна суто інтелектуалам криза їхньої ідентичності в світі, що його роздирали ті виклики їхнім космічним традиціям. Виникали запитання: «Хто я? Хто ми? Яка наша мета і роль у житті і в суспільстві?» Як і мож-/105/на собі уявити, відповіді на ці запитання були розмаїті, чимало з них часто зумовлювалось індивідуальними обставинами й вибором. Проте факт, що діапазон відповідей не був ані необмеженим, ані випадковим, указує на ті напрями пошуку, обравши які, можна з’ясувати, чому певні типи відповіді на цю кризу ідентичності були надто привабливі. Однією з таких відповідей, звичайно, був і зостається націоналістичний розв’язок, що розглядає або «усвідомлює» індивідуальну ідентичність у межах нової колективної культурної ідентичності нації. При такому розв’язку індивід висновує свою ідентичність з колективного характеру культури: він або вона стає громадянином, тобто визнаним і законним членом політичної спільноти, отже, водночас і членом культурної «спільноти з властивою їй історією та долею». Кінець кінцем, згідно з цією відповіддю на питання ідентичності, «ми такі, які є» внаслідок нашої історичної культури.
Ми знову повернулися до уявлення про націоналізм як форму історичної культури, яка виникає з руїни давніших релігійних форм культури. Розв’язок проблеми ідентичності, запропонований націоналістами, був і зостається важливим і суттєвим елементом як націоналізму, так і національної ідентичності. Та якщо запитати, звідки береться цей осібний історичний розв’язок, ми не зможемо просто послатися на уявлення й славослів’я націоналістів; нам слід зазирнути глибше, дійти до самих джерел їхніх концепцій та уявлень. Я вже вказував, що ті джерела треба шукати в різних видах етнічних основ і політичних процесів, характерних для Європи пізнього середньовіччя й ранньоновітньої доби, а також у широкому чутті культурної спільності, що, виявляючись більшою або меншою мірою, зберігається в багатьох краях світу. Навколо тих джерел групуються моделі й приклади колективної ідентичності, що можуть служити як інтелектуалам у їхніх власних приватних пошуках «розв’язку проблеми ідентичності», так і широким верствам з різними турботами та інтересами.
Адже ніколи не слід забувати, що до націоналістичного розв’язку прихилились не тільки численні інтелектуали, шукаючи власного коріння, а й безліч інших людей, для яких той самий пошук коріння — хоч він може мати для них інше значення — став не менш визначальним і для яких той самий розв’язок — нація — був не менш доконечним і привабливим. Тож тепер я повернусь до тих інших людей і до їхньої національної ідентичності. /106/
Розділ 5 СПРОЕКТОВАНІ НАЦІЇ?
Оскільки націоналізм — це доктрина про культуру й символічну мову та свідомість, його найперше завдання — створити світ колективних культурних ідентичностей або культурних націй. Не визначаючи, які сукупності людей можуть стати націями і чому саме, націоналізм натомість відіграє велику роль у визначенні,коли і де сформуються нації. Адже саме в зв’язку з цим пунктом націоналізм виходить на політичну арену. Як доктрина й мова поліцентричної унікальності, новітній, світський еквівалент давнього вчення про обрані народи, націоналізм міг би зоставатися чисто культурно-соціальним баченням і свідомістю, вкрай далеким від царини політики — саме в такому становищі перебувало багато етнічних спільнот у доновітні часи. Той факт, що націоналізм часто неспроможний визнавати межу між приватною цариною культури і громадською цариною політики, свідчить про безпосередній політичний вплив, який чинять, незважаючи на наміри окремих груп і різновиди націоналізму, інші компоненти націоналізму, обговорені в розділі 4, а також певні риси, притаманні світові нашого сьогодення.
Іншими словами, те, що ми розуміємо під національною ідентичністю, охоплює і культурну, і політичну ідентичність, властиве як політичній спільноті, так і культурній. Це твердження важливе, оскільки означає, що будь-яка спроба створити національну ідентичність — це ще й політична акція з політичними наслідками, як-от потребою перекроїти геополітичну карту або змінити структуру політичних режимів і держав. Створення «світу націй» має глибокі наслідки і для світової системи держав, і для окремих країн.
Політика національної ідентичності ускладнена дуалізмом уявлення про націю, існуванням етнічної та територіальної моделей, описаних у розділі 1. Це призводить до спроб створити два дуже різні види національної політичної ідентичності та спільноти. Першим (звичайно, в хронологічному порядку) був територіальний тип політичної нації, другим — етнічний тип політичної нації. Кожен тип передбачав свою модель політичної ідентичності і спільноти, живлячись різними неокласичними / раціональними і тубільними / романтичними культурними джерелами, охарактеризованими в попередньому розділі. В цьому розділі /107/ я головним чином розглядатиму спроби створити територіальні політичні ідентичності і спільноти; в наступному розділі — етнічні реакції, пробуджені цими спробами, і проблеми поліетнічних держав.
Історики звичайно відрізняють розвиток «давніх, неперервних націй» на Заході від певною мірою зумисного створення націй у Східній Європі, Азії, Латинській Америці й Африці. В Західній Європі нації фактично існували у XVIII ст., ще перед зародженням націоналізму як ідеології, мови і прагнення. За межами Заходу формування націй відбувалося внаслідок поширення націоналізму на відповідній території. У Західній Європі нації великою мірою були неплановані. В решті світу нації здебільшого виникали внаслідок націоналістичних змагань і рухів. Захід набув нації мало не випадково, в інших місцях земної кулі вони створені як своєрідні втілення в життя певного задуму, проекту [190].
З погляду Заходу таке розрізняння заслуговувало на високу оцінку. В розділі 3 я казав, що західні нації, перші нації, почасти передували розвиткові націоналізму, виникши як незумисний наслідок процесів бюрократичної інкорпорації аристократичними, «латеральними» етнічними групами, панівні класи яких, хоч як розтягуй уяву, не можна назвати «націоналістичними». Але навіть тут слід виявляти обережність. Зостається відкритим питання, яке значення, порівнюючи з якобінськими і наступними націоналізмами, мала у створенні французької нації монарша централізація й гомогенізація, проваджена з XV ст. Елемент «проекту» почасти властивий навіть англійському, а згодом британському випадкові: за докази правлять централізація, проваджена Тюдорами і Стюартами всупереч папському Римові та Іспанії, вплив пуританського етнічного «націоналізму» і використання ростучої хвилі національних почуттів у Британії з 1770-го до 1820 р.[191].
191
Див. inter alia, Corrigan and Sayer (1984, chs. 2–4); Newman (1987, chs. 5–6); і статті Hill та Colley у Samuel (1989, Vol. I).