2. Участь громадян. Звичайно, всі націоналізми, принаймні в теорії, припускають активну участь усіх громадян у націоналістичній діяльності. На практиці така участь часто суворо обмежена. Для територіальних націоналістів /125/ справжню вагу має тільки активна участь усіх громадян на територіально-громадянській основі. Це часто практикована форма територіального популізму, заклик через голови начальників, старшин, релігійних проводирів, сільських старост тощо до кожного потенційного громадянина нації (або «майбутньої нації»). У Золотому Березі Народна партія конвенту, очолювана Нкрумою, зверталася через свої сільські осередки до членів різних етнічних спільнот і категорій, аби зібрати популістських прихильників навколо партії та її лідера. Цей заклик не мав етнічної, релігійної чи родинної основи, він був звернений до індивіда як жителя, отже, й майбутнього громадянина території, а звідси й майбутньої нації [226].
Так само й однопартійна система, що дозволяє дискусії в межах організації, організована на територіальній основі й намагається залучити до своєї діяльності кожного громадянина на всій території держави. (З цього правила є певні винятки, і ми повернемось до них у наступному розділі).
3. Громадянство. Ця риса властива не тільки територіальним націям (юридичне громадянство — прикмета кожної нації), але надто помітну роль відіграє в територіальних націях і націоналізмах. Адже тут громадянство використовують не тільки на те, щоб наголосити на членстві в нації і відрізняти «нас» від «них», а ще більшою мірою на те, аби перевершити претензії конкурентних належностей та ідентичностей, надто етнічних. З огляду на часте проступання етнічної ідентичності юридичне громадянство містить сильні моральні й економічні обертони, стаючи головним знаряддям недопуску, а також головним засобом допуску до членства й одержання вигод (у праці, освіті, охороні здоров’я тощо) незалежно від етнічного походження.
Це знов-таки концепція, якої частіше не дотримуються, ніж дотримуються, але ця концепція — пробний камінь поступу до націоналістичного ідеалу громадянсько-територіальної нації й основа, на якій індивід може вимагати юридичних прав у політичній спільноті.
4. Громадянська освіта. Потенційно це найважливіша риса територіального націоналізму й ідентичності, яку він намагається створити. Спостерігачі часто вказують на серйозність, з якою уряди нових держав беруться до кампаній за писемність і початкову освіту всього населення, а іноді за (певну) середню освіту. Не менш важливим /126/ є зміст цієї освіти в територіальних націй. Якщо навчальна програма світська й західна (крім у кількох ісламських державах), її дух здебільшого «громадянський». Освіта, так би мовити, не менш потрібна для добра національної спільноти, як і для добра індивіда. Ставлено набагато сильніший наголос на служінні суспільству, якому може посвятити себе індивід, і боргові, що лягає на плечі кожного, навіть якщо такі ідеї прищеплюються не безпосередньо, а через суспільне схвалення [227].
«Громадянський» аспект освітньої системи не обмежений незахідними або територіальними націоналізмами. Його можна простежити вглиб історії аж до якобінських патріотів Французької революції, він становив одну з рис французької Третьої республіки та освітньої системи сучасних Сполучених Штатів. Суть лише в тому, що за відсутності наголосу на народнокультурній освіті членів етнічних груп громадянський елемент відіграє набагато більшу роль саме внаслідок значення, якого надають підготовці до громадянства в територіальних націях. Якщо етнічні розколи кінець кінцем будуть ліквідовані, то доводять, що цього можна досягти, лише виразно наголошуючи на прищепленні соціальних звичаїв, пронизаних духом громадянської рівності й братерства. Принаймні частину змісту цієї освіти теж можна назвати громадянською. Адже вона може служити для передачі через мову (припускаючи, що там виникне lingua franca) історії, мистецтв і літератури, політичної міфології й символізму нової нації (або «майбутньої нації»), що мають легітимувати її новий, навіть революційний курс у міфах, спогадах, вартостях і символах її антиколоніальної боротьби, в її рухові за соціальне й політичне визволення, в її баченні героїв минувшини та золотих діб, що можуть надихнути до такої самої жертовності сьогодні [228].
Cui bono? Чиїм інтересам служать урешті всі ці прагнення та ідеали територіальних націоналістів?
Було б спокусливо відповісти: інтересам буржуазії, середнього класу, навіть інтелігенції, - кожна з цих відповідей міститиме частину правди залежно від того, як визначати кожну з соціальних категорій, — спокусливо, але, зрештою, хибно.
Може, й правда, що на культурному рівні націоналізм як ідеологія й мова є витвором інтелектуалів і що інтелектуалів приваблюють його обіцянки. Щодо політичного рівня, то тут /127/властиві інтелектуали помітні значно менше. Їхнє місце, з індивідуальними відмінами, посідають інші групи. І, ускладнивши ситуацію, «та сама» соціальна категорія може мати різні значення в різних суспільствах.
Усе більш-менш ясно у випадку буржуазії. Термін, звичайно, можна точно визначити в контексті марксистської теорії. Але в такому разі його слушність обмежена капіталістичними та напівкапіталістичними суспільствами. Розширити цей термін, охопивши офіцерів, поліцію, верхівку бюрократії й політиків, традиційні еліти і провідних представників вільних професій, — створити те, що Марковіц назвав «організаційною буржуазією», — означає розбавити його так, що він утратить свою пояснювальну силу [229]. Така сама ситуація і з повсюдним середнім класом (класами) та з інтелігенцією, що її по-різному зображують, як «пливучу за течією» (Маннгайм), «модернізаційну» (Дж. Г. Каутський), ростучий «новий клас» (Гоулднер) [230].
Фактично, якщо оцінювати порівнюючи, соціальний склад націоналістичних рухів водночас і класово строкатий, і дуже мінливий залежно від історичних обставин і стадії руху. Серед їхніх прихильників можна побачити не тільки «робітників» і «селян» (або окремі сегменти цих груп), а й офіцерів, нижче духівництво, дрібних (часом значних!) аристократів, так само як і властивих інтелектуалів, торгівців і промисловців, техніків і представників вільних професій. У цьому нема нічого дивного. Ми бачили, яка складна, неясна й багатовимірна концепція національної ідентичності — така складна, що різні соціальні групи за різних історичних обставин можуть відчувати, ніби їхні потреби, інтереси та ідеали будуть задоволені через ідентифікацію з абстрактною, зате емоційно дуже конкретною нацією [231].
Тож, зваживши на ці застороги, є всі підстави запитати: «Cui bono?» Чиїм, зокрема, інтересам служать у різні часи національні ідентифікації на територіально-громадянській основі?
Знов-таки створюється враження, що одна певна група відіграє провідну роль у ранніх територіальних націоналізмах, хоча інші соціальні групи нерідко теж дуже активні. Цю групу часто називають інтелігенцією (тут ми відрізняємо її від набагато менших гуртків інтелектуалів), якщо під цим терміном ми просто розуміємо представників вільних професій.
Саме серед людей вільних професій (адвокатів, лікарів, інженерів, журналістів, учителів тощо) ранні громадянсько-/128/ територіальні націоналізми знаходять свою первісну опору — хоч у певних випадках обіцянки централізованого, регульованого загальнотериторіального ринку в новій громадянській нації, де, звичайно, буде дозволено певний ступінь капіталістичного підприємництва, приваблює і чимало підприємців, управителів і торгівців.
Запропонувавши таке твердження, слід виявляти обережність. Працівники вільних професій звичайно не створюють ідеології громадянської нації. Їхня роль практичніша: поширення ідеї і втілення її в політичні інституції та діяльність. До того ж у цій діяльності звичайно бере участь далеко не вся інтелігенція. Чимало людей вільних професій переймається тільки перспективами власної кар’єри. Крім того, багато людей приєднується до соціальних рухів лише за виняткових обставин [232].
227
Про нову вагу, якої надають народній освіті, див. Gellner (1983); але це такою самою мірою наслідок, як і причина націоналістичної ідеології та свідомості.
228
Про мовну освіту під час Французької революції див. Lartichaux (1977), протягом Третьої республіки — Е. Weber (1979).
231
Про соціальний склад націоналістичних рухів див, Seton-Watson (1960), статтю Kiernan у A. D. Smith (1976) у Breuilly (1982, ch. 15); критику див. у Zubaida (1978).
232
Про роль людей вільних професій див. Hunter (1962), Gella (1976) і Ріnard and Hamilton (1984).