Проте в колишніх колоніях брак розвинутого громадянського суспільства, домінування держави і її бюрократичних інституцій та потреба в комунікаційних спроможностях при розвитку антиколоніальних націоналізмів поставили представників вільних професій на чільне місце перед здобуттям незалежності і безпосередньо після нього. В законодавчих органах африканських країн зразу після здобуття незалежності провідною соціальною категорією були представники вільних професій, за ними трохи позаду йшли підприємці, управителі та торгівці. Чимало лідерів азіатських та африканських країн зразу після здобуття незалежності теж походили з верств інтелігенції, дехто з них навчався у вищих навчальних закладах Заходу, зокрема Кеніата, Нкрума, Хо Ші Мін, Менлі, Сенгор і Ганді. Вони становили частину ширших кіл, розчарованих прірвою між західними християнськими ідеалами і колоніальною політичною практикою, намагалися повернутись до своїх спільнот і справдити свої месіанські мрії серед власних народів. Проте більшість з них не повертається до свого народу остаточно: вони переймають у Заходу його модель громадянсько-територіальної нації і намагаються пристосувати її до своїх спільнот. Іншими словами, їхній розв’язок не був справді «етнічним розв’язком», бо вони не конче й не завжди поверталися до якогось окремого етносу. Навіть коли обставини змушували їх шукати основу своєї сили в одній з етнічних спільнот, що складали колоніальну державу, вони прагнули врядувати на всій території і після повалення колоніального режиму і створити нову територіальну націю та громадянську політичну ідентичність, що постане над розмаїттям дрібних етнічних спільнот або замість них [233]. /129/
Існує, по суті, «вибіркова спорідненість» між засвоєною моделлю громадянсько-територіальної нації і становими потребами та інтересами інтелігенції (і, меншою мірою, торговельної буржуазії). Інтелігент вимагає «кар’єри, відкритої перед талантом», прибутку, гідного його здібностей, статусу, відповідного гідності його професії. Ці вимоги найлегше задовольнити в територіальній нації з громадянською ідеологією, нехай і пристосованою до місцевих поширених вірувань і потреб. Рівність прав і обов’язків, утілена в спільному громадянстві, брак бар’єрів для географічних і соціальних пересувань, притаманний умовам проживання на одній території, заклики до активної участі в громадських справах, а надто наголос на стандартизованій державній, громадянській освіті, часто здебільше світського й раціоналістичного змісту — всі ці риси громадянсько-територіальної моделі нації сприяють реалізації інтересів і станових вимог честолюбної інтелігенції.
Це не єдина і, можливо, не найголовніша причина утвердження територіально-громадянської моделі нації. Таке утвердження, зрештою, становить фундаментальну передумову міждержавного ладу і юридичного визначення держави. Проте не слід недооцінювати провідної ролі місцевої інтелігенції. Інтелігенція допомагає виповнити змістом голу структуру міждержавних взаємин та її компонентів, активно сприяючи соціальній інтеграції й культурній однорідності в громадській царині і дотримуючись інших уявлень про політичну спільноту, ніж ті, що їх пропонують етнічні націоналісти. Хоча реальність здебільшого далеко відступає від тих уявлень, хоча чимало людських сукупностей поки що не ідентифікувало себе з територіальною громадянською спільнотою, тиск, аби спонукати їх до цього — досягши таким чином певного ступеня інтеграції та однорідності, - зостається могутнім.
Не можна, звичайно, заперечити, що такі уявлення та тиск по-різному розуміють у різних суспільствах, що однорідність, громадянська освіта або участь у громадському житті на територіальних засадах в Анголі, Нігерії, Пакистані означають різне. Проте для багатьох людей вільних професій, торгівців і бюрократів незахідних країн і далі існує спільна мова — спільні концепції та символи — громадянсько-територіального націоналізму, що великою мірою лежить в основі діяльності таких держав і їхніх еліт у системі міждержавних стосунків; з його допомогою вони надають сенсу своїм відносинам і діям. /130/
Але це тільки одна з націоналістичних ідеологій і мов у сучасному світі. Вона натрапляє на виклики з усіх боків, і чи не найбільше їх з боку конкурентної форми націоналізму й національної ідентичності. Тож звернімося тепер до цього суперника і його політичних виявів.
Розділ 6 СЕПАРАТИЗМ І МУЛЬТИНАЦІОНАЛІЗМ
Вплив націоналізму на виникнення і сфери вияву національних ідентичностей не обмежується створенням територіальних націй. Мабуть, іще важливіша і вочевидь набагато вибуховіша його роль у формуванні етнічних націй. Адже саме етнонаціоналізм, кинувши виклик світовому ладові держав, так знеславив націоналізм і нації в багатьох районах земної кулі. Щоб оцінити слушність цього твердження, нам слід пильніше придивитись до виявів етнічного націоналізму в теперішню добу і в недалекому минулому.
Спершу слід пригадати різницю між двома моделями нації — громадянсько-територіальною та етнічно-генеалогічною — і двома шляхами формування нації — бюрократичною інкорпорацією й народнокультурною мобілізацією. Нації, створені з латеральної спільноти аристократичними елітами з допомогою сильної держави для інкорпорації нижчих класів і навколишніх регіонів, неминуче виявляють палкий територіальний націоналізм — як щодо меншин у межах політично демаркованої території, так і закордонних ворогів. Натомість нації, створені відтрученими інтелігентами й частиною середнього класу «знизу» з вертикальної спільноти, використовують культурні ресурси (етноісторію, мову, етнічну релігію, звичаї тощо) для мобілізації інших суспільних верств в активну політизовану «націю» і так само неминуче зумовлюють могутній етнічний націоналізм, спрямований як усередину, аби гальванізувати й очистити «справжню» націю та її членів, так і назовні проти чужих гнобителів і конкурентів у боротьбі за політичну владу. Саме цей останній вид нації й націоналізму відповідальний за величезну кількість сьогоденних виявів активного націоналізму. /131/
З кінця XVIII ст. можна, по суті, розрізнити кілька хвиль етнічного націоналізму. Перша хвиля — це класичний період етнічного самовизначення з початку й до кінця XIX ст. з головними центрами в Східній Європі, а трохи згодом і на Середньому Сході. Загалом кажучи, рухи етнічного самовизначення мобілізували частину середнього й нижчого класів до політизованої народної культури, а потім намагалися здійснити відокремлення цієї спільноти та її «історичної» території від великої, незграбної імперії. Фактично, ці рухи піднімалися проти режимів, що були водночас і модернізаційні, і автократичні. Ті режими здебільшого панували над сумішшю етнічних спільнот і категорій, що їх володарі намагались інтегрувати і, звичайно, судомно, гомогенізувати. Тобто класичний етнічний націоналізм можна трактувати водночас і як збудник «офіційного» імперського націоналізму, властивого панівним елітам домінантних етнічних груп, і як відповідь на нього — як-от у випадку з Габсбурзькою, Російською та Османською імперіями [234].
Друга група чи хвиля етнічних націоналізмів постала на заморських територіях європейських колоніальних імперій з початку й до середини XX ст. Ці рухи й дотепер порушують мир і стабільність у постколоніальних державах Африки і Азії. Перші натяки на такі демотичні етнонаціоналізми ми бачимо в Бенгалії на початку сторіччя, а серед курдів, каренів, еве, сомалійців і баконго до і після другої світової війни. Ці рухи, як і їхні європейські попередники, домагалися цілковитого відокремлення від (колоніальної і) постколоніальної держави, що її трактували майже так само, як колишні європейські імперії, вважаючи її дії за чужоземне втручання або ярмо, попри всі претензії тієї держави на автохтонність. Демотичні етнонаціоналізми яскраво увиразнюють контрасти між державою і нацією: повсюди в Африці і в Азії вони мобілізують окремі етнічні спільноти в ім’я уярмлених і зневажених, але незамінних культурних вартостей, яким загрожує загибель під тиском модернізаційних чинників і бюрократичної держави, яка своєю чергою служить інтересам панівної етнічної спільноти та її еліти. Таміли, сикхи, моро, белуджі, патани, узбеки, казахи, вірмени, азербайджанці, курди, грузини, палестинці, південні суданці, ерітрейці, тигре, оромо, луо, ганда, ндебеле, овімбунду, баконго, лунда, еве, ібо і багато інших народів /132/ ставились до нових держав, у які їх інкорпорував колоніалізм, з почуттями, що мінилися від стриманої до одвертої ворожості і могли виливатися в затяжні війни за етнічне визволення, що загрожували стабільності всього регіону [235].
234
Про цей «офіційний» націоналізм див. Anderson (1983, ch. 6); про деякі східноєвропейські класичні етнічні націоналізми див. Sugar and Lederer (1969).
235
Про чуже, метропольне походження постколоніальної держави див. Alavi (1972); про деякі етнічні рухи в країнах третього світу див. R. Hall (1979).