Третя хвиля демотичних етнічних націоналізмів пронеслася індустріальними суспільствами з кінця 1950-х pp. Це новий феномен: відродження націоналізму в державах, що пройшли крізь націоналізм перед другою світовою війною та нібито набули імунітету супроти його впливів. Різниця між етнічними націоналізмами в суспільствах, що розвиваються, й етнічними націоналізмами в розвинених країнах очевидна: в суспільствах на шляхах розвитку ми бачимо пряму траєкторію, по якій рух за створення територіальної нації в нових державах пробуджує у відповідь етнічний сепаратизм; натомість в індустріальних суспільствах ми вступаємо в другий цикл драми націоналізму, знову поставленої на згарищі колишнього національного розбрату. У Північній Америці, Європі й Радянському Союзі в процесі перебудови інтервенційна держава знову запалила серед своїх етнічних меншин ті прагнення автономії і навіть сепаратизму, які раніше були притлумлені або придушені. Тож не дивно, що багатьох спостерігачів вразила сила національного відродження [260].
Які ж нові риси властиві цьому відродженню? По-перше, воно головним чином скорше автономістичне, ніж сепаратистське: переважна частина учасників етнічних рухів воліє мати культурну, соціальну й економічну автономію, й далі зостаючись у складі політичної та військової структури держави, до якої вони інкорпоровані, часто вже кілька сторіч тому. З цього узагальнення є винятки. Радикальні крила цих рухів, як-от ЕТА в басків, ШНП в Шотландії, воліють мати повну незалежність від Іспанії та Британії, деякі рухи, приміром, «Саюдіс» у Литві, мають виразні сепаратистські прагнення. А загалом більшість етнічних рухів в індустріальних суспільствах віддають перевагу не сепаратизму, а автономії [261].
По-друге, рухи етнічної автономії визнають імовірність, можливо, й бажаність подвійної ідентичності — культурнонаціональної і політико-національної — або, як їм хотілося б бачити, національної ідентичності всередині територіальної державної ідентичності — бретонської нації у Франції, каталонської нації в Іспанії і т. д. Іншими словами, вони визнають дуалізм історичної пам’яті й політичних /146/ почувань, розщепити який не дуже просто, вж’е не кажучи про економічні переваги дальшого перебування в рамках уже наявної державної структури, що їх, наприклад, у 1970-х pp. усвідомили шотландці під час дебатів про перехід влади [262].
По-третє, рухи етнічної автономії в індустріальних суспільствах відбуваються в квітучих державах, життєвий рівень у яких здебільшого набагато вищий, ніж у більшості країн, що розвиваються. Вони можуть траплятись і серед менш розвинених груп у менш розвинених регіонах, але тільки обмаль цих груп — чи їхні регіони — бідні такою самою мірою, як і країни на шляхах розвитку: бретонців і Бретань не можна порівняти з Південним Суданом. У деяких випадках і етнічні групи, і регіони, які вони займають, справді розвиненіші за панівну групу і центр: баски й каталонці, словенці й хорвати мають вищий рівень економічного розвитку, ніж Кастілія або Сербія. Але у всіх цих випадках держави розвиненого світу завжди давніші й міцніші, а їхня економічна основа розвиненіша, ніж економіка третього світу, що тільки-но почав свій розвиток [263].
По-четверте, — тут є лиш один важливий, проте частковий виняток, — рухи за етнічну автономію в індустріальних суспільствах спрямовані супроти сучасних «національних держав», тобто, так би мовити, держав, що їх якийсь час уважали — і вони самі так уважали — за «нації», навіть якщо з позицій точного тлумачення націоналізму вони були національними покручами, сумішшю етатизму (державницьких принципів) і націоналістичних принципів. Частко/ вим винятком є, звичайно, Радянський Союз, що становить федерацію націй з кордонами, дуже близькими до кордонів колишньої імперії; єдність федерації забезпечує командна структура, основана на зверхності російської нації. Отже, етнічний націоналізм у Радянському Союзі має сьогодні подвійний аспект: рух за етнічну незалежність — автономію — від Радянської держави, як на Заході, і сепаратистське відкидання російської імперської зверхності, реакція на давню імперську традицію інкорпорації. В цьому розумінні етнічний націоналізм у Радянському Союзі ближчий до класичного націоналізму XIX ст., ніж західні «неонаціоналізми», спрямовані як проти неуваги з боку «національної держави», так і проти її бюрократичних утручань [264].
Але є ще важливіші схожі риси між відродженням етнічного націоналізму в індустріальних суспільствах і попередніми хвилями етнічного націоналізму в Європі XIX ст. /147/ і сепаратизму в Африці й Азії XX ст. По-перше, це все рухи «пригноблених народів» супроти панівних етнічних груп і «чужих» держав та їхніх керівних еліт. Все це рухи народної мобілізації — якщо не завжди фактично, то принаймні в риториці й гаслах. Вони спрямовані проти status quo, наявного розподілу влади в поліетнічній державі, проти систематичного відтручення й вигнання певної етнічної категорії, проти заперечення її колективної культури і прав. У цьому вони становлять разючий контраст з територіальними націоналізмами панівних етнічних груп та їхніх бюрократичних держав [265].
По-друге, всі ці демотичні рухи пов’язані з процесами народнокультурної мобілізації і культурної політизації. Вони схильні створювати новий вид індивіда в новому виді суспільства, етнічну націю з самобутньою культурою. Це означає повернення до ідеалізованого образу того, «хто ми такі», що правитиме за приклад і дороговказ для майбутньої нації. Повернувшись до етнічної минувшини, спільнота відкриє пізнавальний каркас, карту й місце для своїх несфокусованих прагнень. Так само й «наша минувшина» прищеплюватиме теперішньому поколінню не тільки чесноти його предків, а і його безпосередні обов’язки. Це відкриє спільноті її справжню природу, її автентичний досвід і приховану долю. Пізнавши минувшину, спільнота відкриє свою внутрішню духовність, яка визначає її унікальний характер. Отже, головним прагненням усіх цих демотичних етнічних націоналізмів є відкриття своїх спільнот (навіть коли це означає «вигадування» більшої частини свого «Я») через використання краєвидів, історії і відродження підупалих звичаїв, ритуалів і мов. Не досить просто мобілізувати маси: щоб підтримати мобілізацію, перетворити «маси» на «нації», спершу необхідно прищепити їм усвідомлення своєї особливої духовності, таким чином надавши їм унікальної ідентичності та долі [266].
По-третє, в усіх цих рухах важливу роль відіграють інтелектуали та інтелігенція. Як ми бачили, обсяг і точний характер цієї ролі варіюються залежно від контексту; в різних суспільствах і в різні історичні періоди значення терміна «інтелігенція» може варіюватись, але варіюється у визначених межах: адже ж можна добачити сильний вплив, а то й лідерство інтелектуалів та інтелігенції як у процесі народнокультурної мобілізації, так і культурної політизації широких верств спільноти або категорії. Інтелектуали і люди вільних професій не тільки відроджують звичаї й мови, /148/відкривають історію й відновлюють (чи встановлюють) церемонії і традиції; цій діяльності й відкриттям вони, крім того, надають національного політичного значення, якого давніше ті не мали. Провідна роль просвітителів, художників і журналістів очевидна і у відкритті таких епічних поем, як «Едда» та «Калевала», і у відродженні хокею на траві в Ірландії та народного співу в Бретані; таку саму роль вони відігравали і в нещодавній хвилі демотичних етнічних націоналізмів в індустріальних суспільствах [267].
Отже, відродження націоналізму в індустріальних суспільствах слід розуміти не як щось нове й sui generis, своєрідне, а як нову фазу загального процесу демотичної народнокультурної мобілізації, що з XVIII ст., а можливо, якщо врахувати пуританські голландський та англійський рухи на початку і в середині XVII ст., і давніших часів, охоплював різні частини земної кулі [268].
262
Про шотландців див. MacCormick (1970) і Webb (1977); про проблему «подвійної вірності» в західних демократіях див. A. D. Smith (1986с).
263
Про «нерозвинені» етнорегіони на Заході див. статті Reece, Hechter і Levi у Stone (1979); про брак відповідності між етнонаціоналізмами і тією або тією економічною основою див. Connor (1984a).
264
Про етнічні почуття й етнічну мобілізацію в Радянському Союзі див. Szporluk (1973); G. E. Smith (1985).
265
На народному аспекті етнічного націоналізму наголошував Nairn (1977, chs. 2, 9), що пише про недавні «неонаціоналізми».
266
Докладніше про ці процеси див. A. D. Smith (1986a, chs. 7–8); див. також Brock (1976) і Hutchinson (1987).
267
Про осібну роль таких інтелектуалів, як Ленрот і Рунеберг, у фінському націоналізмі див. Branch (1985); про становище в Ірландії див. Lyons (1979); про бретонське відродження див. Мауо (1974) і статтю Beer у Esman (1977).