2. Так само небагато перспектив утворення європейської «наднації», поки більшість населення кожної європейської нації не пройметься справді європейською свідомістю. (Вона може бути сумісна з уже наявними національними почуттями і свідомістю, проте до кожної національної вірності й належності слід додати ширшу сферу вірності й належності). /159/
Саме тут постає дилема. Хіба в такому разі ми не станемо свідками виникнення нової «наднації» в Європі? І постання нового, ще могутнішого націоналізму, що породжує в декого сподівання, а в декого страх? [287].
Поки що є дуже мало ознак будь-якого ослаблення націоналізмів і національних ідентичностей окремих європейських націй або свідчень формування справді європейського політичного націоналізму, попри всі сподівання членів дедалі впливовішого Європейського парламенту. Проте на культурному рівні вже є ознаки широких панєвропейських почувань; до цього питання я повернуся перегодом.
3. Якщо європейський проект не передбачає створення ні «наддержави», ні «наднації», то, може, перед нами нова форма sui generis політичної асоціації? Може, слід тоді говорити про «кондомініум» держав, добровільну згоду передати деякі функції низці центральних інституцій, які перебуватимуть під спільною юрисдикцією і постанови яких будуть обов’язкові для виконання в межах суворо визначених сфер? Якщо це так, то чи може такий кондомініум надати відчутно європейського характеру окремим національним ідентичностям?
Упевнено відповісти на ці запитання дуже важко. Такий кондомініум, якщо саме так називати політичний устрій нової Європи, буде спроможний співіснувати з окремими національними ідентичностями Європи. Він може навіть сприяти їхньому покріпленню, бо конфлікти, що їх муситиме залагоджувати кондомініум, навряд чи коли зникнуть, і, ймовірно, посилюватимуть наявні національні прагнення і свідомості, - адже й перехресне запліднення культур, либонь, сприяє могутньому оновленню національної культури й національної ідентичності. З другого боку, зважаючи на існування певного кондомініумного проводу, слід сподіватись утворення нового кола європейської належності і прагнень у поліцентричному світі регіональних асоціацій і міждержавних блоків. А це своєю чергою залежатиме від виникнення чуття специфічно «європейської» спадщини і появи прийнятної «європейської міфології». /160/
Є ще й інші проблеми. Чи може європейський експеримент стати взірцем для інших теренів і асоціацій? Ясно, що специфічні інституційні особливості нової «Європи» не можна перенести на інші континенти способом, що скидався б на спосіб поширення невдалої «вестмінстерської моделі». Але Європейська співдружність може правити за загальний зразок для тих регіонів, де дозріють потрібні передумови, і, що я небавом доведу, ця зрілість, як не парадоксально, залежатиме від розвитку певних культурних передумов, надто розвитку окремих видів націоналізму.
Якщо нам досі не ясно, яке майбутнє в європейського проекту і якою мірою утвердяться великі поліетнічні держави й регіональні угруповання, то де ж іще можна шукати тієї глобальної взаємозалежності, що може стати опорою космополітичної культури, яка долає національну обмеженість? Тут, звичайно, посилаються на нові транснаціональні сили, що набули такої великої ваги після другої світової війни: регіональні блоки держав, транснаціональні економічні корпорації, глобальні телекомунікаційні системи. Розгляньмо ж по черзі кожен із цих чинників.
Друга світова війна стала свідком виникнення могутніх міждержавних блоків, породжених військовою конфронтацією безпрецедентного масштабу. Передусім в Європі і в інших краях світу зіткнулися між. собою два великі блоки, комуністичний і капіталістичний, витягши на арену свого зіткнення різні залежні держави й регіони. Це своєю чергою породило не такі сконсолідовані і слабші регіональні блоки в Латинській Америці, Африці й Південно-Східній Азії, які у військових та економічних питаннях й далі зоставалися залежні від двох головних блоків індустріалізованих держав. У 1970 — 1980-х pp. ця полярність трохи ослабилась — спершу під дією економічної й політичної ваги членів обох блоків — Західної Німеччини, Японії, Китаю, — а згодом унаслідок прискорення темпів руху до європейського економічного союзу і впливу перебудови як на Радянський Союз, так і на Східну Європу. Блоки держав залишились, проте їхні обов’язкові ідеології національно урізноманітнились, а в окремих випадках утратили всю ту мобілізаційну силу, що колись їм належала. Ми вочевидь зреклися біполярної геополітичної конфігурації задля поліцентричної й мінливої, такої, коли знову стало очевидним право «національних держав» самим обирати власну долю [288]. /161/
Сила транснаціональних корпорацій — теж знайоме і недавнє явище. Маючи величезні бюджети, складні технології і спроможності виробляти тривалу стратегію на кількох континентах, ці корпорації виявились напрочуд гнучким інструментом нагромадження й контролю. В багатьох випадках вони спромоглись обминути і відтрутити уряди, що мають набагато скромніші бюджети і нижчий рівень технічного розвитку, ніж корпорації, з якими вони зіткнулися. Крім того, корпорації навчилися використовувати внутрішні операції й вітчизняних робітників, аби доповнювати свій Власний кваліфікований персонал у багатьох країнах третього світу; такі операції дозволяють їм нехтувати культурні особливості й забезпечувати ринки, яких вони прагнуть. Результатом стає міжнародний поділ праці, в якому беруть участь держави з різними рівнями розвитку; головним чином завдяки транснаціональним операціям утворюється складна економічна ієрархія світової капіталістичної економіки.
І, нарешті, мабуть, найбільш всеохопним чинником є швидке зростання масштабів і можливостей масових телекомунікаційних систем і значне розширення комп’ютеризованих інформаційних мереж. Розміри і складність цих систем такі великі, що створеним інформаційним мережам годі вміститись навіть у найбільшому з національних утворень; водночас вони стають матеріальною основою злиття національних культур у регіональні і навіть формування глобальної культури. Нині можливо виготовити й поширити інформацію та образи, що можуть затопити локальні інформаційні мережі і поширювані ними національні передачі. В руках могутніх міждержавних блоків і транснаціональних корпорацій ці телекомунікаційні системи й комп’ютеризовані інформаційні мережі можуть становити могутні засоби нового культурного імперіалізму.
Нові транснаціональні сили, до яких можна додати широку міграцію населення і дедалі більшу вагу забруднення навколишнього середовища і хвороб у регіональному й глобальному масштабі, фігурують у двох паралельних аргументах. Перший аргумент стверджує, що розвинений індустріальний капіталізм породив гігантські економічні й політичні утворення, і «національна держава» через те приречена відмирати. За агента такого відмирання визнано передусім величезні транснаціональні корпорації з властивими їм украй різноманітними капіталомісткими операціями і високими технологіями, спроможними створювати /162/складні комп’ютеризовані мережі і програми передач спеціалізованим, проте гнучким і ефективним способом. Другий аргумент трактує подолання націй як частину руху до «постіндустріального» суспільства. Якщо нації виконували потрібні функції в індустріальному світі з його технологічними і ринковими потребами, розвиток «суспільства послуг», основаного на комп’ютеризованому знанні й комунікаційних системах, перескочив національні кордони і проник у кожен закуток нашої планети. Тільки континентальні культури, а зрештою й єдина глобальна культура можуть відповідати вимогам основаного на знанні постіндустріального суспільства [289].
287
Надто в Galtung (1973), що звернувся з успішним проханням до норвежців не приєднуватись до збільшеної співдружності. Але аргументи за і проти твердження, що Європа стає «наддержавою», не слід сплутувати з аргументами, що зображують її як можливу «наднацію». Це означало б сплутувати втрату суверенітету з утратою ідентичності. Історія виживання етносів без суверенітету свідчить, що необхідного зв’язку між ідентичністю та суверенітетом нема; див. A. D. Smith (1988b). Якщо йдеться про чисто політичнийєвропейський націоналізм, він поки що обмежений лиш окремими фракціями політичних, економічних і культурних еліт у кожній європейській нації; досі він іще не має широкої народної підтримки.
288
Про безпосередні наслідки другої світової ійни і виникнення могутніх міждержавних блоків див. Barraclough (1967) і Hinsley (1973).