Етапів боротьби було доволі багато… Становлення “Тризуба” відбувалось у буремні дев’яності, а, отже, це накладало свій відбиток на принципи і структуру Організації, на кадровий підбір і характерні особливості членства. Створений на свято Покрови Пресвятої Богородиці у 1993 році на Львівщині, вже за рік бандерівський “Тризуб” діяв у всіх регіонах України. Своїм сміливим марш-кидком на Схід полковник Василь Іванишин як основоположник і перший керівник Організації вщент зруйнував міф про те, що український націоналізм – галицьке явище. Виявилося, що націоналістичні ідеї відмінно сприймаються на всіх теренах, де живуть українці.
Вже у листопаді 1994 року на нараді провідного активу “Тризуба” у Вінниці були зібрані командири підрозділів із сімнадцяти областей нашої Батьківщини, за якими стояли сотні бандерівців. На Наддніпрянщині найдієвішими на той час обласними загонами були Харківський, Січеславський (Дніпропетровський), Херсонський.
Розвиток “Тризуба” був бурхливим. Діючи в політичній системі ОУН-КУН-“Тризуб”, наша Організація вже за декілька місяців після першої Всеукраїнської командирської наради у червні 1995 року розгорнула на території України два коші – “Західноукраїнський” та “Наддніпрянський”, у склад яких входили Стрийський, Верхньодністровський, Прикарпатський, Подільський, Волинський, Правобережний, Лівобережний курені та окрема Дрогобицька сотня. Декілька тисяч бійців…
Сотні націозахисних та пропагандивних акцій; польові, організаційні, ідеологічні вишколи; різнопланова допомога воюючій Ічкерії; постійні сутички з продажними міліціянтами і рекетом; налагодження теплих стосунків з традиційними українськими Церквами та забезпечення порядку на Всеукраїнській прощі УГКЦ у селі Зарваниця на Тернопільщині (ця акція стала не тільки етапною у розвитку “Тризуба”, але й традиційною, тому триває й досі); нейтралізація діяльності антидержавних комуністичних угрупувань… І активна подальша розбудова структурних одиниць у тих областях, де ми ще не були представлені: Крим, Донеччина, Луганщина…
Установчий Великий Збір у вересні 1995-го в Києві легітимізував “Тризуб” в українському громадсько-політичному просторі. Проходження п’ятиста тризубівців на Покрову цього ж року центром Києва викликало істеричний крик тодішнього Голови Верховної Ради патологічного зрадника Мороза: “Дожилися! Бандерівці по Хрещатику вже повзводно марширують!..” А за істерикою пішло звернення депутатів від КПУ та СПУ до Президента Кучми з вимогою покінчити раз і назавжди з “парамілітарними” націоналістичними структурами УНА-УНСО, Варта ДСУ, “Тризуб” ім. С. Бандери. У 1996 році почалося: провокації, вбивства, масові арешти, обшуки, катування у міліцейських застінках, судові рішення про розпуск місцевих осередків “Тризуба”, суди проти керівників Організації тощо. Декілька років “ар’єргардних боїв”, переведення Наддніпрянського коша на напівлегальний стан, а, отже, зменшення кількості членства при одночасному збільшенні його якості, зменшення кількості публічних заходів, але активізація внутрішньої націоналістичної роботи і т.д. Не обійшлося без помилок, але разом з неприємностями від них здобуто безцінний досвід революційно-націоналістичної діяльності.
Ми не стояли на місці і не скиглили, ми просто робили те, що вважали за необхідне у боротьбі за державні права свого народу: на Прикарпатті проведено закритий Другий Великий Збір Організації, на якому було затверджено Мету, Концепцію боротьби, стратегічні завдання та Внутрішній Правильник “Тризуба”; активно розвинуто стосунки з білоруськими патріотами та надано їм допомогу у творенні та діяльності націоналістичної організації “Крайова оборона”; започатковано випуск інформаційного бюлетеня “Бандерівець”. Надактивна діяльність пресово-видавничої референтури “Тризуба” (дрогобицького видавництва “Відродження” на чолі зі славної пам’яті націоналістом Петром Бобиком) і безкоштовне розповсюдження сотень тисяч націоналістичних книжок, плакатів, листівок насамперед на Наддніпрянщині. Проведення восени 1998 року у Тернополі першої націоналістичної ідеологічної конференції, яка стала детонатором розвитку націоналістичної думки в Україні. Постійна активна протидія комунореваншистам… і боротьба за ОУН: листи, наради, звернення до Проводу, “букотерапія” для тих, хто, назвавшись націоналістами, дискредитує це високе звання тощо.
Врешті, зовнішня надзвичайна напруга у стосунках з державними силовими органами була знята. Багато хто з генералів та офіцерів СБУ вже тоді зрозумів, що такі організації, як “Тризуб” – це не антидержавні формування, а якраз становий хребет України. Вже тоді у перемовинах лунали твердження, що якби не такі організації, як УНСО та “Тризуб” на початках Незалежності, Росія могла (та й зараз може) повести себе інакше. Адже цей хоча і кастрований, але імперський монстр здатний на все – у тому числі й на військову інтервенцію.
Таким чином, станом на літо 1999 року політичні репресії проти “Тризуба” були призупинені, що стало великою перемогою нашої Організації. Але, одночасно, ми не виграли бій за Організацію Українських Націоналістів. У силу зовнішніх та внутрішніх ворожих факторів, об’єктивних і суб’єктивних причин оунівська система припинила своє існування. “Тризуб” як вузькофункціональне об’єднання опинився сам на сам з тогочасними проблемами, але з честю вийшов із цього випробування, вдосконаливши свою структуру, знайшовши можливості ресурсного забезпечення, змінивши тактику боротьби.
Та незважаючи на ці досягнення, всі ці роки ми відчували брак політичного завершення тризубівської діяльності, певну недопрацьованість будь-якої нашої акції. Шкода, що тоді, у далекому вже дев’яносто дев’ятому році не вдалося реалізувати те, що стало б для нашої нації “світлом у кінці тунелю” – відродити повноцінну діяльність національного ордену як державотворчого чиннику. Мабуть, досвідчені та підступні інтригани-політикани у мирний час завжди будуть брати гору над прямими і безкомпромісними бойовиками. Таке життя. Та нам своє робить!
Євген Філь, очоливши “Тризуб” влітку 1999 року, дав новий поштовх у розвитку організаційної діяльності: реструктуризація, приплив нових кадрів, систематизація політико-пропагандивних дій, налагодження системного випуску пропагандивних матеріалів, вписування Організації у політичне середовище України, проведення широкомасштабної акції “Жодного голосу комунореваншистам!” під час президентських виборів-99, звернення максимальної уваги на відродження організаційних структур на Наддніпрянщині, створення Спортивної референтури, яка не тільки займалась внутрішньою діяльністю, але досягла великих успіхів у відродженні традиційних українських бойових мистецтв тощо. І, звичайно ж, протидія антидержавним угрупуванням.
Вже у лютому 2001 року Організація взяла масову пропагандивну і силову участь в акції “Україна без Кучми”, запропонувавши українському народу якісно інший – “Третій шлях” у майбутнє. Ми, з цілком зрозумілих причин, не підтримували Кучму і його курс “в нікуди” для України, але ми й не могли підтримати протестний конгломерат, який складався як і з щирих патріотів, так і з відвертих ворогів нашої державності (комуністів і соціалістів). Василь Іванишин вже тоді чітко визначив проблематику суспільного життя тодішньої України й дав чіткий дороговказ до виходу з тупикової ситуації, що склалася. На жаль – не послухали. Але час розставив всі крапки над “і”. Все, про що писав і говорив наш Провідник, підтвердилося. Шкода тільки ганебно втраченого політиками часу. Як завжди: завели народ на манівці та “кинули”.
А ситуація в центрі подій, на Хрещатику, тоді була справді цікава. Антикучмівська опозиція, звичайно ж, сприйняла появу “Тризуба” вороже. Якщо не з нами – то проти нас! Якимось чином так і було: ми однозначно були проти ворогів України, які засіли у таборі опозиції. Підтвердженням цього стали регулярні “профілактичні заходи” на зниження активності комуністичних банд: комуно-імперська символіка “кудись” зникала, а “флагоносци” все частіше зверталися за медичною допомогою. Так тривало декілька годин. Але збив опозиціонерів з пантелику рішучий захист одним із підрозділів “Тризуба” наметового опозиційного табору від кучмівських найманців – переодягнених на анархістів курсантів міліцейського училища. Півсотні тризубівців впродовж п’ятнадцяти хвилин розігнали близько чотирьохсот “анархістів” та врятували мирних мешканців табору від сваволі тих, хто розробляв силові сценарії дій.