Інші ж партії, сконцентровані в Комітеті опору диктатурі, шукають або вже й знайшли такі формати об’єднання, вливання, поглинання, які їм підходять. Говорити про самостійну гру цих суб’єктів політики України не доводиться.
Коротко проаналізувавши опозиційне партійне середовище, звертаюся як до тризубівців, так і до всіх громадян України із закликом пам’ятати два вислови Ісуса Христа: “По плодах їхніх пізнаєш їх” та “Бережіться лжепророків, які приходять до вас у овечій одежі, а всередині є вовками хижими”. Саме вони дозволять всім нам роздивитися, “хто є хто” в українській партійні політиці та зробити правильні висновки.
Як християнин не можу не торкнутися ще однієї надважливої теми для розвитку українського суспільства та для процесів національного визволення нашого народу з-під ярма режиму внутрішньої окупації. Це церковне питання.
Разом із захопленням влади Януковичем наново відкрив для себе Україну ідейний натхненник і творець імпершовіністичного “Русского мира” патріарх РПЦ Кіріл Гундяєв. Багатоходова операція московських спецслужб з метою впровадження в Україну його маразматичних ідеологем триває й досі – при максимальному сприянні режиму внутрішньої окупації.
Одним із яскравих прикладів цього є спецоперація позбавлення УПЦ МП автономії, яку вона поки що має. Боротьба між трьома групами священників (автокефалісти, автономісти та єдинонєдєлімщики) закулісно триває вже давно. Але зараз, коли митрополит Володимир у зв’язку зі станом здоров’я послабив свій вплив на внутрішньо-церковні процеси, група вірних кремлівських “псарів” на чолі з шовіністом-дегенератом Агафангелом провела переворот і спробувала нейтралізувати як митрополита, так і дві інші, більш-менш самостійницькі групи священства.
При тому режим внутрішньої окупації сприяє агафангелівцям максимально. Його представники, хоча і відрізняються надзвичайною тупістю, але вказівки своїх патронів із Москви навчились виконувати сумлінно.
Як буде розвиватися ця ситуація – подивимося. Але знаємо, що процеси в УПЦ МП не можуть не позначитися на єднанні українських християн і майбутньому всієї Христової Церкви. Саме тому цей вид імперської експансії в Україну торкається і традиційних українських Церков (УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ).
Припинення переговорного процесу у православному середовищі, повне ігнорування Януковичем будь-яких українських конфесій, намагання відібрати храми в УПЦ КП, протидія діяльності греко-католицьким парафіям на Півдні та Сході, спроба віддати відвічному ворогу України – Москві – українські святині (Києво-Печерську, Почаївську і Святогірську Лаври, а також Софію Київську тощо) – це наслідки просування “русского мира” в Україну.
Цю ситуацію необхідно терміново і якісно змінювати, бо “чим далі у ліс, тим більше буде дров”. Ворожа настанова існуючої антиукраїнської влади до всього українського буде боляче бити і по церковних справах. Бо українська Церква – це невід’ємна частина української нації, а отже, боротьба владної банди проти Церкви – це є й боротьба проти нації. Як і навпаки. Тому ми, націоналісти, вбачаємо необхідність у поєднанні сил Церкви та народу для протидії сатанинським планам перетворення України знову на колонію Москви зі всіма наслідками, у тому числі й придушенням діяльності Церкви.
Уважно відстежуючи ті процеси, які відбуваються в УГКЦ з приходом нового, молодого і енергійного Патріарха чи масові виступи вірних УПЦ КП у відповідь на приїзди московського генерал-патріарха, бачу певні позитивні тенденції в активізації суспільно-політичної функції Церкви. Розумію, що інституція, заснована на землі Богом, не може і не сміє опуститися до рівня політичної партії чи громадського руху, але у час, коли ворог і Церкви, і нації наступає на наші спільні святі права, на мою думку, доцільно поєднати зусилля всіх верств народу і українського священства для подолання сил зла.
Нещодавнє створення Його Святістю Любомиром Гузаром ініціативи “1 грудня”, мабуть, також є певним сигналом для українців. Оцінюючи факт такої неординарної дії позитивно, розуміючи велич і духовний авторитет кардинала Гузара, не можу збагнути вузькості підходу до вирішення проблеми духовного відродження народу: чомусь до згаданої ініціативи були приєднані інтелектуали, філософи, громадські діячі тільки ліберального ухилу, а представникам того ж націоналістичного сегменту суспільства місця там не знайшлося. Група “1 грудня” хоче будувати ліберальну Україну? Впевнений, що такий підхід веде в нікуди, він є недалекоглядним і безперспективним.
Приклад ліберальної Європи доводить, що там, де панують ці “цінності”, там місця Богу і Церкві не лишається: храми порожніють і закриваються, народ вироджується і вимирає, на зміну християнству там приходить або іслам, або секти. І це закономірно, бо лібералізм, як і соціалізм і комунізм – це матеріалістичні доктрини, а, отже, ставлять людське понад Боже, ведуть до зменшення впливу і авторитету Церкви, ослаблюють її “силу тяжіння”, яка єднає націю в один моноліт.
Сьогодні одним із найактуальніших питань сучасності є зближення позицій Церкви та українських націоналістів. Адже “нетолерантність”, “насильство”, безкомпромісний “фанатизм”, в яких різні матеріалісти звинувачують українських націоналістів, є насправді проявами безмежної любові до Бога, свого народу, до землі батьків, до їх віри, звичаїв, традицій, до всіх тих святинь, які культивує й Церква.
Українська історія наводить безліч прикладів, коли в обороні Церкви, віддаючи свої життя, ставали саме націоналісти, а всілякі там “ліберальні інтелектуали” драпали від неї, аж гай шумів.
Тому ми, націоналісти, закликаємо ієрархів Української Церкви Христової мобілізувати своїх вірних на боротьбу з режимом внутрішньої окупації та створити ще одну, можливо, найпотужнішу колону Української революції.
І, нарешті, націоналістична колона. Як ілюструють останні події, незважаючи на тимчасовий реванш антиукраїнських сил, рівень національної та державницької свідомості серед громадян України і особливо серед молоді не тільки не зменшився, а навпаки, з кожним днем збільшується. Отже, і підтримка націоналістичних ідеологем на всій території нашої держави також зростає. Яскравими прикладами цього є зростання рейтингу партії “Свобода”, яка асоціюється серед людей з націоналізмом, а також постійне прирощення сил у молодіжних націоналістичних організаціях, у тому числі й тих, які є спадкоємцями справи ОУН-УПА.
Нещодавні потужні націоналістичні акції по всій Україні, присвячені Дню УПА, Дню народження Провідника Бандери, Героям Крут тощо переконливо доводять те, що у лави різних молодіжних націоналістичних структур чи стихійних груп стають тисячі нових активістів. І саме вони, а не продажні партійні політикани, є головною загрозою антиукраїнській політиці режиму внутрішньої окупації. Тож тепер справді надважливим завданням є оформлення цього розрізненого стихійного руху, окремих струмків національної енергії в одну загальнонаціоналістичну величну ріку, яка єдина здатна змести всі штучні перешкоди на шляху національного розвитку.
Використовуючи політичну активізацію народних мас необхідно ті місяці, що залишаються до виборів Верховної Ради, присвятити не тільки і не стільки забезпеченню мандатами політиків, а саме гуртуванню, об’єднанню, тотальній мобілізації всіх націоналістичних революційних кадрів для того, щоб жовтень-листопад 2012 року Божого для українців став не просто часом ще однієї виборчої метушні, що нічого не вирішить, а етапом в утвердженні національних ідеалів, кроком до звершення Національної революції та здобуття національної державності.
Український націоналізм – єдина націорятівна та державотворча ідеологія, що дає відповіді на всі питання сучасності та осяює майбутнє нашого народу. Об’єднані ідеологічно та структурно українські націоналісти, які виборюють владу не для себе, а для своєї нації, здатні кардинально змінити життя народу та стати тим Проводом, який забезпечить нашому народу національне відродження, вільне життя, добробут та гідне місце у світі.