7. Ввести системи іспитів з української мови, історії та Конституції України для набуття українського громадянства та прийняття на державну службу.
8. Законодавчо припинити хвилю денаціоналізації та русифікації в усіх сферах життєдіяльності держави і суспільства.
9. Ввести графу “національність” у паспорт та інші документи, що посвідчують і характеризують особу. Усі громадяни України мають право на збереження своєї національної ідентичності, і ніякий закон не може позбавляти їх цього права.
10. Зберегти в Україні єдине громадянство. Законодавчо надати українцям діаспори особливий правовий статус, а також спростити процедуру набуття ними українського громадянства.
11. Сформувати державну політику щодо сприяння національно-культурному розвиткові національних меншин та етнічних груп в Україні, чітко усвідомлюючи різницю між правами національних меншин і претензіями колишніх окупантів та колонізаторів України.
12. Створити умови для відродження і розвитку етнокультурних особливостей українських субетнічних груп.
13. Визнати на державному рівні всіх, хто боровся за незалежність України і державність української нації від 1917 року.
14. Відмінити пільги ветеранам окупаційних каральних органів та притягти їх до відповідальності за злочини, вчинені проти українського народу.
15. Реформувати систему відбуття покарань. Суд позбавляє людину тільки волі, а нинішня в’язнична система прирікає її на голод, холод, туберкульоз та інші хвороби, на нічим не обмежений кримінальний та адміністративний терор і навіть смерть. Звузити сферу застосування такої кари, як ув’язнення. Пом’якшити кару за дрібні злочини. Переглянути справи засуджених за дрібні злочини та провести амністію для більшості з них.
16. Узаконити розмежування функцій Уряду, Секретаріату Президента, РНБО, щоб уникнути адміністративної анархій, отаманщини та появи неконституційних центрів влади.
17. Покінчити з практикою формування державного апарату шляхом безвідповідальної і безконтрольної з боку народу бюрократичної номінації – призначення на керівні посади чиновників нижчого рівня чиновниками вищого рівня. Через виборність керівництва (де це можливо) та через затвердження кандидатів на посади радами відповідного рівня докорінно змінити владні структури, переорієнтувавши їх на служіння народові; привести кадровий склад держапарату у відповідність із національною структурою суспільства, а його чисельність і функціонування – у відповідність із потребами народу, а не самої влади; законодавчо визначити верхню межу витрат на його утримання. При цьому слід враховувати, що національно свідомі кадри з досвідом державного будівництва – це золотий фонд нації і його треба берегти.
18. Вирішувати проблеми міграції з врахуванням національних інтересів. За поданням і мотивацією Уряду Верховна Рада повинна встановлювати, а Президент затверджувати щорічні квоти на в’їзд іноземців в Україну з метою постійного проживання.
5. Національна безпека й оборона
І влада, й “опозиції” бачать гарантії безпеки держави тільки в міжнародному визнанні України, у її членстві в європейських та світових структурах, у партнерстві в рамках НАТО, СНД, ЄЕП, ЄС тощо. Це небезпечна і згубна для України політика. Вона базується на свідомому чи несвідомому змішуванні понять “безпека нації” (усунення всього, що заважає всебічному відродженню, розвитку і державному самоутвердженню української нації), “національна безпека” (протидія внутрішнім і зовнішнім чинникам, які суперечать інтересам української нації у всіх сферах життя і загрожують її майбутньому) та “безпека держави” (надійне забезпечення держави від можливої агресії, окупації та спроб антиконституційної зміни влади).
Про безпеку української нації, яка у власній країні загрожена у самому своєму існуванні, ні влада, ні “опозиції” навіть не заїкаються, що підкреслює їх неукраїнський, а в багатьох випадках – виразно антиукраїнський характер.
Поняття “національна безпека” в нинішній державі ніколи не мало українського змісту і вживається виключно для прикриття інтересів владних та фінансово-промислових кланів і зарубіжних хижаків.
Що стосується поняття “безпека держави”, то політичним ідіотизмом або зловорожим шахрайством є узалежнення самого існування держави тільки від вкрай ненадійних, як показує історія і нинішня політична практика, зовнішніх факторів і творення оборонної доктрини на тому, що “зараз на нас ніхто не збирається нападати”. Тут доречними є два запитання: “А ви звідки знаєте?” та “А якщо збереться?”
Крім того, оборонна доктрина України має враховувати ще два фактори. По-перше, нашим сусідом є Росія, яка продовжує щодо України свою агресивну імперську політику – з явним наміром перетворити її у свою колонію. По-друге, оскільки найпотужніша у військовому плані держава – США – повністю ігнорує міжнародне право і діє з позицій політичного бандитизму, то сподіватися на якісь міжнародні гарантії безпеки не доводиться.
Ми впевнені:
а) надійно гарантувати безпеку України може тільки сам український народ, об’єднаний українською національною ідеєю, і тільки у власній національній державі;
б) якщо влада не виявляє і не карає ворогів нації та держави, - значить, вона сама є ворогом нації та держави.
Невідкладним вважаємо:
1. Випрацювати національну оборонну доктрину держави, наскрізним принципом якої має бути опора на власні сили українського народу.
2. Розбудувати відповідно до потреб національної безпеки й оборони і сучасного технологічного рівня національні державозахисні (Збройні Сили та структури безпеки) і правозахисні органи. Їх сутнісна (ідейно-світоглядна, політична і кадрова) українізація – передумова реальної безпеки нації, держави, громадян.
3. Військова доктрина України має творитися за принципом не “проти кого”, а “для чого”: для культивування і розвитку військового потенціалу української нації; для надійної оборони країни від будь-якої агресії; для забезпечення стратегічних інтересів держави; для рівноправної участі України у міжнародній політиці. Саме з цього, а не із вказівок зарубіжних центрів повинні випливати рішення про кількісний склад, структуру й оснащення оборонної системи України.
4. Перейти до професійної Національної Армії. Перехід до професійної Армії повинен не зменшувати, а збільшувати обороноздатний потенціал нації.
5. Проводити систематичні військові збори-вишколи всього чоловічого населення України віком від 18 до 45 років.
6. Сприяти створенню молодіжних парамілітарних формувань національно-патріотичного спрямування, національних козацьких формувань, військово-спортивних, військово-технічних секцій, курсів та клубів і надавати їм усебічну державну підтримку.
7. Відновити вивчення військової справи і підняти на належний рівень національне військово-патріотичне виховання у середніх навчальних закладах (школи, гімназії, ліцеї, коледжі).
8. Законодавчо забезпечити право громадян України на володіння вогнепальною стрілецькою нарізною зброєю.
9. Створити військові кафедри у всіх вищих навчальних закладах для готування офіцерів резерву.
10. Забезпечити незалежність матеріально-технічного оснащення Армії від іноземних чинників.
11. Фінансування Армії має здійснюватися відповідно до реальних потреб, а не за залишковим принципом. Історія вчить: хто не хоче годувати власну армію, той годуватиме чужу.
12. Особливу увагу приділити основі Армії – офіцерському складу. Мінімальна заробітна платня офіцера має складати не менше суми п’яти прожиткових мінімумів і супроводжуватися відповідними надбавками за звання, посади і вислугу літ. Безробітна по об’єктивних причинах дружина офіцера має одержувати платню, не меншу прожиткового мінімуму. Житлові проблеми (помешкання, меблі, плата за комунальні послуги, ремонтні роботи тощо) має вирішувати не офіцер, а адміністративно-господарські підрозділи військових частин. При звільненні офіцера в запас належно фінансована Армія (а не скорумповані цивільні чиновники) забезпечує його відповідним його рангу і складу його сім’ї готовим до проживання помешканням. Пенсія офіцера не може бути нижчою за 80% його платні. Мінімальна пенсія офіцера, що став інвалідом внаслідок виконання ним службових обов’язків, має бути вищою на 50% від його попередньої платні. Особиста холодна та вогнепальна зброя має видаватися офіцерові після закінчення навчання, разом із атестатом, бути при ньому під час служби і, за його бажанням, може залишатися в нього з правом носіння після звільнення в запас.