Выбрать главу

РЕМАРКА

Чималий внесок в інформаційний імунітет радянської людини зробила система освіти. Йдеться не про її ідеологічний аспект, а про тренування пам’яті, вибудовування причинно-наслідкових зв’язків, розширення світогляду, вироблення звички читати книжки.

У школі формували надійний базис знань, на який нашаровувалися спеціалізовані професійні знання. Він давав людині дуже важливі навички — продумувати дії наперед, моделювати і прораховувати все в голові, вибудовувати логіку, орієнтуватися в просторі. Базові предмети на зразок математики були потрібні не для оцінки в табелі, а допомагали в побуті протягом усього життя.

Точним наукам відводили особливе місце, що давало змогу забезпечити високий рівень перелічених вище навичок навіть у нетямущих і ледарів. Це супроводжувалося простою і інтуїтивно зрозумілою подачею інформації з інших предметів, а також продуманими й апробованими програмами навчання на всіх етапах — від початкової школи до вищої. Висока кваліфікація вчителів, повага до їхньої праці лише посилювали цей ефект.

Звісно, усе це придумували і впроваджували не задля формування інформаційного імунітету, однак, за дивною іронією, це сприяло його розвитку.

Хоч як парадоксально, проте навички критичного мислення людей в останні роки СРСР були незрівнянно вищі, ніж тепер.

Це були останні роки Нації розумних. Нації з міцним імунітетом і мінімальною кількістю інформаційних вірусів — їх просто не було кому продукувати. Старій ідеології і машині з виробництва таких вірусів настав кінець. Нову ще й не починали будувати — це був період руйнування старого. Звісно, без дезінформації і маніпуляції не обходилося, та це були епізодичні інтервенції. З огляду на міцний інформаційний імунітет, вони не завдавали значної шкоди.

Усе погане ще попереду, а на той час усі піддалися ейфорії. Мабуть, єдина складова живильного середовища для інформаційних вірусів, яка родом з тих років (хоча насправді вона формувалася десятиліттями), — це травма поколінь.

Так уже склалося, що ми — діти і внуки покалічених поколінь.

Так уже склалося, що ми — діти і внуки покалічених поколінь. Якщо зовсім спростити, то наша психіка є продуктом не так нашого життя і дій, як життя наших предків. Найбільший відбиток на неї накладають найближчі два покоління — тато, мама, бабусі й дідусі. Ланцюжок простий: їх калічить життя, вони в процесі виховання калічать нас.

Ми несемо на собі тягар Голодомору, розкуркулення, червоного терору, тоталітарного побуту, аварії на ЧАЕС — і це лише найкричущіші приклади. А додайте до цього особисті трагедії, яких на просторах країни були мільйони…

РЕМАРКА

Механізм передачі травми від покоління до покоління влучно описав у вірші* відомий психолог Дмитро Шноль.

Те, що ми недомололи, Вже залишимо синам: Несвідомі наші ролі, Клапті страху по кутках.
Нам полишив вік гуртовий Сіль сирітства на губі, Запах ясельний — перловий, Окрик нянечки в дворі.
В час замовчувань дорослих Грудка в горлі враз зроста, А для кого всі ті сльози — Жоден з нас про те не знав.
І шкода було, насправді, — В шостий рік свого життя, — Маму, Сашу, тьотю Надю, Виховательок з садка.
І казенна смерть ходила За прилавками крамниць, Невидимкою бродила Між чужих і рідних лиць.
Це повітря ми всотали З сурогатом молока, По півдня в футбол ганяли, Щоб ніхто не запитав,
Не допитувавсь про дике, Про гірке і про щемне, І повсюдно тут розлите, І невидиме таке.
І від спадщини такої Вже нікуди не втекти, І щоденно серце коле Від роботи й марноти.
Та, можливо, наші внуки Пересилять ту печаль, Що тремтить у кожнім звуку І щоночі підступа.

*Переклад з російської Євгена Плясецького. — Прим. випуск. ред.

Детальніше про те, як працює травма поколінь, можна дові­датися з матеріалів Людмили Петрановської.

Чи пропрацьовані ці катастрофи? Ні. А як вони могли бути пропрацьовані? Не до них було, хоч би з голоду не вмерти. Звісно, були винятки. Деякі сім’ї жили в порівняному або великому достатку, але їх було вкрай мало й вони не мали істотного впливу на ситуацію в країні загалом.