Бажання вирватися із сірих кризових 1990-х, що збіглося із загальною любов’ю демонструвати, що «в мене не гірше, ніж у сусіда», заклало фундамент тренда «успішного успіху».
РЕМАРКА
Дев’яності роки — це період глибокої і затяжної депресії. Річ не так в економічному аспекті, як у його наслідках для психіки людини.
Якщо розібрати ці роки на цеглинки, то можна чітко простежити весь базовий інструментарій тюремника, перед яким стоїть завдання зламати волю ув’язненого й перевербувати його, а саме:
— системне недоїдання і неможливість дозволити собі базовий продуктовий набір;
— повна невизначеність у завтрашньому дні — і своєму, і своїх дітей;
— велика відповідальність за інших — дуже часто йшлося не тільки про літніх батьків і малолітніх дітей, а й про сусідів-інтелігентів, яким не платили зарплату ще довше, тож потрібно було їх підгодовувати;
— публічні приниження, яким особливо піддавався прошарок інтелігентів (учені, учителі, інженери) — колись шановані й поважні люди тепер мусили торгувати на базарі і мити туалети, і навіть це не забезпечувало їх їжею;
— хвороби і зростання смертності — як у зв’язку з аварією на ЧАЕС, так і просто через злам системи охорони здоров’я.
Це було значущою допомогою для вірусмейкерів зразка 1990-х і зробило свій вагомий внесок у руйнування набутого за радянських часів імунітету перед маніпуляцією.
Отже, ми вийшли з 1990-х років голими перед складними викликами цифрової епохи, яка вже стояла на порозі. Усі бар’єри, які могли би хоч якось пом’якшити шкоду і зробити нас захищеними від маніпуляцій нового рівня і глибини, були зруйновані.
2.3. Емоцiйнi гiрки 2000–2009 рокiв
Дев’яності роки підірвали інформаційний імунітет. Нульові ж сформували інструментальний пул — створили канали поширення вірусів і зробили їх доступними більшості. Це роки зародження вірусмейкерства і перших масових експериментів з інфікування широких мас.
Нульові роки показово ілюструє кейс з банківським ринком. Банкам, як і владі, українці традиційно не довіряли, на що мали вагомі причини. На початку 1990-х люди втратили свої заощадження, накопичені за часів СРСР, потім гроші забрав МММ, а потім, коли всі тільки почали підійматися на ноги, криза 1998 року знецінила гривню.
За своїм ставленням до банківських послуг на початку нульових населення дуже розшарувалося. Проте об’єднувальним чинником було бажання знову ними користуватися. Найактивнішими були два протилежні й дуже об’ємні сегменти. За різними дослідженнями тих років, розмір кожного з них коливався в межах 20–30% активного населення, тобто сукупно вони становили не менше половини українців.
Перший сегмент дуже втомився від сірості й бідності 1990-х і дуже хотів вивести своє життя на новий рівень, але не мав для цього можливостей. Другий, навпаки, дуже добре пам’ятав, через що пройшов, і складав копійку до копійки. Така кон’юнктура якнайліпше була на користь банків. Одним вони почали видавати гроші, в інших — брати.
Ейфорія 2004–2005 років запустила маховик, і український камерний ринок банківських послуг став масовим і одним з найпривабливіших у світі. Темпи зростання були небачені. Іноземці скуповували наші банки за неймовірні суми.
За кадром залишалося кілька АЛЕ:
• Економіка зростала, і здавалося, що так буде завжди. Основи макроекономіки нікому не пояснювали, а слово «криза» взагалі не вимовляли.
• Мильна бульбашка нерухомості зростала і міцніла, дедалі більше людей прагнули на ній заробити.
• Банки хотіли продатися, їм потрібно було показати великі клієнтські бази і прибутки. Усе це — за короткий проміжок часу і за жорсткої конкуренції.
• Люди не читали договорів, не аналізували ризики — мали нульову фінансову грамотність. Формувати її було нікому не вигідно, та й часу на це все одно не вистачило б.
• Культури банківництва теж, загалом, не було. У банках працювали вихідці з радянської системи, молодняк або іноземці (зокрема, росіяни). Ніхто не мав розуміння українського ринку — перехідного, складного, різношерстого, великого. Але всі робили розумні обличчя і ставили експерименти — хтось більш ризиковані, хтось менше.
• Регулятори, як і вся законодавча база, теж не виконували свою функцію. За фактом «той, хто давав» гроші — банки-кредитори і вкладники — були найнезахищенішими сторонами.