Гадає, що вборониться від судьби його пістолем. Пістоль — пістолем, а коса, як гостра, — то рубає. З Підзахаричів і міліціянта забрали, і його жінку, й любаску. Видко, не від тої міліції був.
Паращина грати вар'ята — грала, але на церковну службу піде. Парасочка біленька, кров з молоком… знає кіточка, що писочок її в сметані, знає…
Але Фрозина на брамі сказала, подаючи їй горнятко від води:
— Парасочко люба, те, що знає дві баби, — знає цілий світ. Я не хотіла би, щоби про нашу бесіду знав хтось той, кому цього не треба знати… А наразі… — осміхнулася до Паращини, — викажеш дванадцять «Отченашів» не лиш за своїм покійним Пилипом…
Було — як було, а вдовиць тепер, відей, більше, ніж шлюбних чи невідданих. Казати — казала, просити — просила. У неділю буде видно, чи дійшло її казання.
Фрозина не з відважних, але й не з боязливих.
Та до панотця йти тяжче, ніж до дванадцяти вдовиць…
…ПАНОТЕЦЬ ЗАХАРІЙ ходив туди — сюди по саду й перебирав чітки. Фрозина стояла маком — лиш обертала за ним голову, як соняшник за сонцем.
— Добру справу замислили ви, Фрозино… добру справу, лиш я думаю, як його ліпше зробити… Кажете, дванадцять службів? Та для такого стане й одної, якщо вона відбудеться… Добра справа.
— Вас щось непокоїть, панотче? — пішла й собі узад — уперед.
— Непокоїть?! Та я просто боюся! Я не знаю, як завуалювати цю справу, але так, щоб вона й до Бога дійшла, і не нашкодила нікому, Фрозино. Ви поважна жінка, маєте розуміти: хоч я й слуга Божий, та й я невольний у своїх діях, бо велике око стоїть наді мною… зірке око, Фрозинко люба. Може спалити будь-кого.
У суботу вона знову ходила межи хати. Усе було би добре, якби не Петращиха. Кого вона знайде натомість?
Знову пішла до Дмитрючки.
Дмитрючка плакала й не хотіла говорити.
Розгнівана Фрозина сказала, стоячи в дверях:
— Ніде не написано, що тебе не заберуть, хоч ти й не признала свого чоловіка. Світ зрадний і блудний, жінко. І світ пімстливий. Тебе лиш приклякнути перед вівтарем прошу, а більше нічого від тебе не хочу… Без тебе служби не буде, дурна твоя голово, а ні — то сама на руках принесу Петращиху з ногою в гіпсі. Видиш, оцими старими руками принесу, а тобі най буде встидно від людей до смерті!
— …А ТЕПЕР, ДОРОГІ парафіяни, прошу помолитися разом із дванадцятьма вдовами нашого села за нову істину в нашому краї, за справедливу Божу благодать, яку Господь подарує нам при наших ревних молитвах.
Кожному з нас уготована своя участь під небесами Господніми, й свій шлях, і свої випробування. Але Господь наш справедливий і милосердний. Він виведе нас із облуди й пороку, і дасть нам блаженне життя во Христі від сьогодні й вовіки віків.
Думки, звернені до Бога цими дванадцятьма осиротілими душами, що благають для всіх людей села щасливої долі й здоров'я, й утіхи, важать багато більше, аніж думки всіх нас, ситих і нерозлучених зі своєю парою.
Так прийдімо, припадімо й помолімося Господу нашому устами неоскверненими й неложними, прийдімо й поклонімося чолом своїм чистим і перстами своїми негрішними… Амінь.
Фрозина, першою приклякнувши збоку панотця, щоби було видно всю церкву, рахувала їх майже вголос.
Вони припадали одна за одною під панотцевим золотим Євангелієм і золотою ризою:
напівосліпла сухонька Бундячка,
і Шиманська в пишнім кептарику й червоній хустці з тороками,
руда Марея
й маленька, як дитина, Юрчиха,
гонориста Шкріблячка
й скупа на слово Шулемчучка,
фудульна Процева
й добра, як хліб, Гасюкова,
хитріша від лиса Паращина
й висока, як трепета, Павлюкова.
Десять.
Фрозина бігала очима по бабинцеві.
Дмитрючка з малою дитиною на руці переминалася з ноги на ногу й нервово посмикувала тороки хустки. Сльози ішли їй з очей градом і не могли стати, бо не могла вона зробити десять кроків уперед німими ногами.
Фрозину збив піт: на порозі стояв уповноважений від МҐБ Дідушенко.
Церква ніби зачула запах його чобіт — бо повернулася всіма головами до дверей.
«Амінь. Пропало…» — не встигла подумати Фрозина гаряче, як із бабинця одночасно ступила до панотця Дмитрочка, передавши дитину котрійсь із жінок, і згорблена Їлачиха, про яку Фрозина начисто забула.
— …Во ім'я Отця і Сина й Святого Духа… — гули в голові дзвони й падали на порох Дідушенкових чобіт.
Чоботи ще трохи потупцювали перед Фрозининими — заплилими сірим туманом — очима й здиміли з церкви, не наступаючи на її поріг…
Розтоки на Буковині, липень 1996 року
Просили тато-мама…
Одкровення 1990 року
— МАМО, ТИ ЗБИРАЄШСЯ, як до шлюбу! — Богдан дивився в дзеркало, тримаючи Корнелію обома руками за плечі. — Боже, яка ти маленька проти мене! — ніби дивувався чорний хлопець, схожий на цигана, обертаючи сиву жінку круг себе.
— Не можна двом одночасно дивитися в дзеркало! — Корнелія вивільнилася з-під руки сина, поплескавши його по спині. — То на сварку.
— Знаю, знаю, але що його сваритися, коли потім усе одно треба миритися?! Та я й без дзеркала парубок — що треба. Правда? — Богдан уступив матері місце.
— Ой, хлопче, з малого казала тобі: женячка — гірше, ніж срачка, а ти отак узяв і послухав! — сміялася й собі Корнелія, підводячи губи блідо-перламутровою помадою. — Зав'язується твоє парубоцтво.
Корнелія чула себе щасливою. Вона й справді збиралася в місто, як до вінчання: за місяць Богдан мав женитися. Вони йшли вибирати весільний костюм.
Дивилася в дзеркало і, може, вперше за багато років не відчувала відрази до свого дуже повного тіла, виокруглілого обличчя, а найдужче — слоновості ніг.
Колись її прудкі ноги змагалися з прудкістю ніг лісової косулі, а тонкий дівочий стан чоловічі очі деколи плутали зі станом берізки.
Та бац… Усе минуло. Котра береза молодою не пішла на хрест посеред лісу — постаріла й розсохлася, як зістарілася Корнелія, а котра косуля й вижила — стали її швидкі ноги вудженим м'ясцем — найсмачнішим мисливським делікатесом.
Хіба вгадаєш на сході сонця, що з тобою буде під смеркання?
Вони повільно йшли містом: завтрашній наречений і його мама. Богдан тримав Корнелію під лікоть і торкотів, як шестилітній хлопчик: безугаву, перестрибуючи з одної думки на іншу, так що важко було встежити за його логікою.
Та, власне, вона й не намагалася. Слухала себе й тепло, що розливалося всередині душі, — й укотре беззвучно повторювала: щаслива, я щаслива.
Місто, яке було їй чужим із найпершого дня, сьогодні здавалося, нарешті, рідним.
Париж у мініатюрі? Відень? Можливо, коли Париж чи Відень були іще маленькими, вони й виглядали подібно до сьогоднішніх Чернівців. А може, це придумали ті, хто ніколи не ходив вулицями Парижа? Та хай буде.
Напевне, й справді в давніші часи це компактне місто з легкої руки Стефаника називали містом «недібраної трійці: кущів, якихось міністерських чиновників і Ольги Кобилянської» {{ З листа В. Стефаника до О. Кобилянської. }} і замітали вулиці букетами троянд. У кав'ярнях щоранку продавали свіжі газети з усієї Європи, пахло справжньою бразильською кавою й бухарестським ромом, грала циганська музика в ресторані готелю «Брістоль» чи рвали струни глинницькі цимбалісти на площі перед цісарським університетом, а Панською вулицею під білими парасольками й прозорими капелюшками дефілювали білі панянки, що могли вільно розмовляти щонайменше трьома мовами.
Чого не вигадаєш по всьому?
А нині облущені фасади престижних колись будинків сміються жовтозубими левами й посірілими гераклами, облізлими каріатидами й зустрічають засцяними під'їздами в самісінькому центрі. Теперішня місцева знать чваниться не кількістю мов, якими вона послуговується в побуті, а кількістю орендованих кіосків на Калинівському ринку — розсадникові новітньої зарази від заїжджих з усього колишнього Радянського Союзу «гастролерів». У серці Буковини вже давно не гастролюють ні Рубінштейн, ані Лисенко, ні Ліст. Новий Франко іще не народився, а про багатотисячну зустріч Івана Яковича на залізничному пероні давно забулося, хіба що молоді амбітні краєзнавці здувають порохи з пожовклих газет і подеколи з певною точністю, а ще більше — домішком власної фантазії реставрують події не такої далекої, як забутої давнини.