Фантазія — це не правда. А правду вона колись бачила на Писаному камені під товщею вигорілого моху, коли натрапила на видряпаний напис: «Ольга Кобилянська Василь Стефаник 1899 р.»
А це місто, заледве не облисіле два роки тому від розлитого ракетного палива, все більше окуповують рекетири з повіями й торгаші з міліціонерами. Корнелія іноді думала: чому ці Чернівці, наче змащену медом жінку, так люблять військові й міліція? Але нічого, окрім того, що місто, мабуть, дає їм велику поживу, не придумувала.
Та сьогодні їй якось і не хотілося згадувати те, з чим вона мовчки й без любові мирилася багато-багато років, — майже рівнинний ландшафт, нафарширований добрим десятком мілітаризованих підприємств, вологий від частих затяжних дощів запах вітру з Прута, стара Цецинська телевежа.
Лаковані босоніжки Корнелії навіть і без підборів вибивали веселу витинанку по старій міській бруківці. У такт гупало й серце: «так-так».
Сьогодні назустріч ішли самі веселі й самі доброзичливі люди, без задавненої чванькуватості на обличчях:
мініатюрна жінка з немовлям на руках посміхалася приязно й відкрито;
двійко однаковісіньких дівчат із заплетеними в коси маками по черзі злизували одне морозиво;
білий мов туман дідок із ціпком дріботів, муркочучи під ніс щось нерозбірливе, але приємне.
Десь її, Корнелиного віку, високий худий чоловік із великою родимою плямою на лівій, ні, правій щоці, дивлячись собі під ноги, йшов просто на них із Богданом. У правій руці чоловік тримав довге, як жердка, древко зі згорнутим синьо-жовтим прапором. Його права рука була без великого й вказівного пальців.
Корнелія відчула, що земля повільно зм'якла, а потім раптово розверзлася під її важкими слоновими ногами. В безодню розверзлої землі вона падала недовго. Встигла лише почути короткий і глухий крик сина:
— Мамо!!!
— ХОДІМО ДОДОМУ, сину… — перше, що сказала Корнелія, розплющивши очі й роздивившись довкола.
Вона напівлежала-напівсиділа на лавці в скверику біля університету, а біля неї плакав дорослий чоловік — доцент цього університету. Заплаканий чоловік був її сином.
— Мамо… — син дивився винуватими очима, повними сліз, і гладив її плечі й руки. — Мамо… Що тобі було, мамо? Я так злякався! Ми йшли-йшли — й раптом ти впала просто на бруківку… Ходімо додому. Костюм купимо іншим разом. Ще є час. Зараз покличемо лікарку, ти полежиш, відійдеш. Добре? Не лякай мене, мамо…
«Боже, йому тридцять років, а він — дитина-дитиною, — із жалем подумала Корнелія. — Даремно я його виховувала, як дівчинку».
…Корнелія пролежала в спальні до пізніх сутінків. Кілька разів вона поривалася щось відшукати в шафі для одягу, але, порившись між акуратно складеною білизною, знову вертала до ліжка.
Праворуч від ліжка стояло велике дзеркало. Вона сідала перед ним, нахилившись так близько, що чоло торкалося скла, й некліпаючими очима довго вдивлялася в нього, ніби хотіла побачити там іще когось, окрім себе.
Лягала й дивилася в стелю.
І знову вставала до шафи.
А коли крізь фіранки пробився вечір, Корнелія вийшла у вітальню.
Богдан лежав на дивані із закладеними за голову руками.
Стос нечитаних газет валявся на підлозі.
Десь під стелею дзижчала заблудла в кімнаті оса, а з кухні чулося часте капотіння води.
— Я мушу тобі дещо розказати… — тихо сказала, сівши коло сина.
…УЖЕ ТРЕТЮ ДОБУ Корнелія не їла, очей не склеплювала, людського голосу не чула й свіжого повітря в грудях не мала. Лише пила несмачну, бо задавнену воду, била на собі воші й дослухалася гробової тиші довкруги.
На білому світі стояла велика спека, а останні дні, видно, були ще спекотнішими, бо тут, два метри під землею, без вікон, без дверей, лише із задраяною із зовнішнього боку лядою й вузьким-вузюським — на ширину долоні — «комином» для повітря в стелі, було справжнє пекло.
«Для когось це — земля під ногами, а для мене — стеля», — думала обезуміла від чекання й невідомості Корнелія, прикладаючись ротом до «комина». Намагалася дихати глибоко й нечасто. Та в груди вливалося душне сухе повітря, що втрачало природний смак, поки проходило «комин».
Дихання через «комин» не приносило полегші. Корнелія підставляла широко відкритий рот, хапала задуху повітря, а потім намагалася дивитися одним оком крізь трубку вверх.
Тонка як нитка смужка світла все ж пробивалася в темряву криївки.
По цій білій нитці дівчина орієнтувалася в часі.
Там, над землею, сьогодні субота.
Корнелія перехрестилася, виказала «Отченаш» — і заплакала.
Там щось сталося недобре, інакше б вона не сиділа три доби, живцем замурована під землею. До того ж смужка світла, що тяжко пробивалася зверху, сьогодні виглядала найтоншою. А це значило, що їй подали знак про небезпеку, прикривши «комин», замаскований під дупло в старій груші на обійсті Калини Климихи.
Той, кому подавали знак під землю, знав: при прикритому дуплі нема права рипатися з криївки, а хоч би до самої смерті.
Корнелія спробувала вловити очима нитку світла. Тепер вона їй видалася ще тоншою.
Дівчина перестала плакати — лише відсунулася від «комина» й почала розплітати косу. Чесання коси завжди вгамовувало нерви й давало ясність думки. Та сьогодні вгамувати нерви не вдавалося. Вона вже висмикнула з корінням добрий жмут волосся, не відчуваючи, проте, болю, заплела й знову розплела косу.
У голові все одно зяяла дірка, малесенька дірка, така, як колись у грудях Максима — «Клена» — від кулі, й через ту дірку розбігалися всі ясні думки, що іншим разом могли би заспокоїти Корнелію.
Знала напевне лиш одне: без якоїсь дуже важливої притичини ніхто б не залишив її саму на три доби в криївці без права виходу.
Коляй повинен був повернутися ще два дні тому з наказом проводу.
Калина ж мала подати знак до виходу вчора звечора або сьогодні зранку.
Коляй не повернувся.
Климиха, замість відкрити зовсім, прикрила дупло.
Учора під вечір із «комина» потягло горілим. Отоді Корнелія, може, вперше відчула страх.
Вона знала, яка судьба чекала тих, хто перебував у «домашніх» бункерах, коли облавники підпалювали сільські обійстя: смерть під землею через задуху.
Колись Корнелія добре вивчила господарку Калини Клим, де розташовувалась найбільш законспірована криївка надрайонового провідника — друга «Берези». Скільки разів носила вона таємні листи — ґрипси в хату Калини, не підозрюючи, що за нею хтось спостерігає крізь шпари Климишиної стодоли!
А тепер вона не сміє пробратися в стодолу, щоб дізнатися, чи лишився хто живий на тій землі, яка стала для неї стелею.
…ОБІЙСТЯ КЛИМИХИ — крайнє на голому мов долоня сільському горбі, під самісіньким лісом: хата — на дві кімнати з ґанком, стайня, стодола й дуже занедбане подвір'я.
Климиху в селі називали нехлюєю через її нехіть до порядку в господарці. Між тим, непорядок був лише на подвір'ї. Хата ж сяяла чистими стінами в вишитих жовто-багряними кольорами й мережаних білим по білому рушниках та вималюваними на комині зеленими півнями.
«Калино, чого то у вас когути зелені?» — питали господиню подорожні, що простували з Березова в Білий Потік чи навпаки, й Калина всім відповідала однаково:
— Бо так мені ся хоче!
Зате нехлюйство на Калининому подвір'ї не мало міри:
дерев'яні бочки,