— Овва! — котрийсь із колядників хотів пирснути, але Граб люто подивився в його бік.
— То ви так довго збираєтеся тут бути, що ще й любку хочете собі знайти?!
— А хіба для цього діла багато часу треба? Та, зрештою, ви самі мені цього побажали, пане-товаришу!
Рідкий сміх обійшов стіл і завмер на Уласієві.
В Юр'яни дрижали коліна. Вона боялася, що Уласій відкриє зараз двері й Грабові, й Довгополові.
А найгірше — аби не прийшли колядники з лісу. Святого Василія є святого Василія. Хто в Боже свято візьметься за ґвери? Але час такий, що зброя не зважає на свята. І ось отут, у хаті, повній дітей, може розгорітися велика біда без їхньої з Уласієм на те волі.
Юр'яна знала, що Уласій боїться цього самого, лиш не наважується спровадити її до худоби.
За столом закінчувалося повільне й вже не дуже веселе частування, коли Довгопол поклав на Грицькову скрипку гроші. Юр'яна не виділа, скільки точно, але по тому, як в Уласія піднялися догори брови, зрозуміла, що гроші були великі.
— Чоловіки! Не сьогодні і не тут нам політикувати про довгі руки й довгі поли. — Довгопол заговорив, роблячи наголоси на словах, чомусь дивлячись то на Уласія з твердо стиснутими губами, то на випрямлену, як струна, Юр'яну. — Виколядуйте краще моєму покійному татові. Він у мене був побожний… І мені, як можете… Бо завтра мені, може, церковні дзвони будуть тут колядувати…
ВІДТОДІ Юр'яна навчилась якось не боятися Довгопола, але мовчала про це навіть при Уласієві. Власне, в їхньому житті Довгопола начебто не існувало зовсім, окрім, як за святошним столом. З одного боку, він був у Нижній Товарниці й через нього страждали інші, а з другого боку — його не існувало для Джуряків.
Вона, проста, думала, що так триватиме вічно.
Але коли сьогодні Довгопол раптово став перед зів'ялої Юр'яни на порозі ферми й подивився так, наче хотів спаралізувати, вона зрозуміла, що відтепер він з'явився в її житті назавжди.
Від його погляду не поломилася воля й не задрижали коліна, лише стало так, як стає, коли тебе зурочать: млісно й гадко.
— Що, Уласіхо, вилежуєшся на чоловіковій руці до полудня, аж у лиці зблідла? — в'їдливо, але так тихо, що й перша від дверей корова, певно, не розчула його голосу, запитав Довгопол.
їй справді наврочили! Лише боязнь бути посвареною змусила Юр'яну подивитися Довгополові в очі.
А він дивився так, наче пускав блуд на неї. Вона думала, що він не сказав би, з якого вона села, а він, бач, знає, що вона Уласіха. Він зітнув її трохи розкосими очима, й тепер треба буде відгашувати вогню або йти до Дмітрикового Івана примовляти. Мало, що вона сходить кров'ю, то ще й блуд бере її розум!
— Чи ти не чуєш, Уласіхо?
Те, що відповіла Юр'яна Довгополові, з устиду вона була би не сказала колись молодою навіть мамі. Але в тому, що з нею було сьогодні вночі, немає нічого встидного. Вона шлюбна й вінчана жінка, в неї шестеро дітей і вже річна онука, а цей… цей дивиться на неї, як на якусь фойду, що зблідла від пустоти. Юр'яна на пустоти не вчена. Про пустоти не знає бесіди. І не хоче, щоби ці великі розкосі очі заголяли її, як остатню. То нічого, що він емґебіст. Він ґудз на свою голову й без неї знайде. Але вона йому відповість! Як він знає про Коляду, то хіба він не знає про діти?!
— …У мене сьогодні збігла дитинка.
Юр'яна якось так привикла до того, що в неї останніми роками збігають діти одне за одним, що сама собі подивувала, коли покотила слізьми перед Довгополом.
— Дитина збігла?! Як збігла? Куди збігла? Від кого? — не дійшло сказане до чоловічого розуму, бо слова випередили розум, а коли наздогнали, Довгопол перепитав, не дивлячись на неї:
— А де Уласій?
— У Бозні. Ферму будує. Вже два тижні не був дома.
Довгопол щось хотів відповісти, але до них наближався секретар сільради Юрко Ігнатків, і він удавано суворо розпорядився:
— Іди з Юрком у сільраду й принеси мені план окоту овець. Щось підозріло довго котяться ваші вівці, як навмисне. Скрізь уже покотилися, а в Товарниці саботують, чи що? До району нема з чим показатися, поки не закінчиться окіт.
І Юр'яна пішла за Юрком, та так поволі, що й він здивувався:
— Що ти, маку наїлася?! Таж під тобою земля двигтить усіґди!
— Двигтить, Юрку… двигтить.
ДУМАЛА Юр'яна застати вдома Уласія. Уже третю добу, як мав зійти згори, від ферми. А застала повну хату Павлінчиного плачу й дикий сухий блиск очей чотирьох менших синів, що мовчки мотали клубки основи на килими.
Юр'яна похолола.
Діти вдома.
Старший Місько в армії. Учора писемце принесли.
Павлінчина Паютка спить у колисці.
Уласій у Бозні.
То що могло бути ще, коли вона весь день сходить кров'ю, аж у очах темно? На більшу гризоту вона вже не годна.
— Що? — запитала всіх разом і всі разом сплакали:
— Тато…
О, вона знала, що оті стрімголов завішені Юрчикові штаненята, певно, добре було видно Господові з неба, бо інакше за що б так тяжко він карав Юр'яну в один день?!
Кров їй ударила в голову нагло:
деревом привалило,
голову розсікло,
сокира ногу відрубала!
Каліцтво.
На їхню голову звалилося каліцтво. Певна річ, у цьому безбожному колгоспі змушують сокиру брати мало не на Великдень. А Бог усе рахує. Ото, певно, спустив на них кару.
Та Юр'яна з Уласієвим каліцтвом була в мирі. Уласій уже років з десять не мав правого ока. Тріска вирвалася з поліна в дровітні — й витекло веселе чоловікове очко, але той старий дохтор Флорескул за тільну телицю привіз десь із самих Ясс майже що живе око, лиш на ніч треба було виймати його й класти в воду.
Наразі ночами Юр'яна якось боялася брати губами Уласієве лице. Але відтак страх перейшов, і вона була би пестила йому витекле око до над ранок, якби годна і якби мала коли.
Та робота так стинала їй тіло, що часом лягала коло Уласія з одною охотою: аби він лиш поклав на груди сонну руку й не рушив її до днини, поки не запіють півні й треба буде вставати до ватри, до худоби, дітей у школу збирати й знову йти до роботи.
Привезене Флорескулом око в сорок четвертому вибили маскалі. У Вижниці, коли чоловіків із Товарниці брали на фронт, Уласієві не повірили, що в нього не своє око, а щоб перевірити — тицьнув воєнний совіт пальцем у Власієву очницю. Скляне око випало на землю й розбилося.
Два роки по тому Уласій перев'язував око шматою, а потім уже в Чернівцях зробили йому знову скляне, та він усе казав, що Флорескулове було краще, бо не розтирало до крові очницю. То, може, через оте око тепер і сталося каліцтво? На будові з одним оком не дуже доробишся.
— Тато… — тепер разом із Павлінкою голосили всі чотири хлопці.
І Юр'яна зрозуміла, що з Уласієм сталося не каліцтво.
— Дітво, кажіть скорше… — проковтнула слину, так ніби проковтнула бритву, й опустилася на лавку, чуючи, як сповільнюється кров у жилах і дрібна пропасниця народжується під колінами.
— Забрали… — без плачу й навіть без схлипу сказала Павлінка.
Юр'яні не треба було питати, хто й куди забрав Уласія.
Із цих гір дорога для ґаздовитих людей була одна. Це їй, Юр'яні, тяжко було би придумати, за що його можна забрати, але не отим, не отим…
ТІЛЬКИ РАЗ Юр'яна падала перед Уласія на коліна. Тільки раз, коли по Товарниці бродили цараністи, соціалісти й -істи, й -істи, й коли Уласій таки пішов у тоту читальню «Просвіти» й приніс звідти якісь такі слова, якісь такі мислі, що Юр'яні самій забаглося послухати ті бесіди.
Але дітей треба було годувати, а їм із Уласієм робити.
І якась розумна сила сказала їй «ні», а вона своєму Уласієві перший раз за всі роки шлюбу також сказала «ні».
І вклякла перед ним. Стояла на колінах отако, як перед образом, аж поки Уласій не шепнув на вухо:
— Будь тихо, жінко. Не будь дурна. Не пужай дітей. Видиш, як сплять, обчеплені одне з одним? Лягай тихонько й лиши пусте. Ми з тобою через це сваритися не будемо.