«…мамко…»
* * *
…мамко…
…що тобі дати, дитинко…
Казав татко…
…нема татка…
…а що є…
…нема нікого…
…а ми…
…і нас нема…
…а де ми ділися…
…Завтра сядемо в сани
і поїдемо до Миколая за гостинцями…
…а Миколай не прийде сам…
…не прийде…
…а той, хто приходив на Миколая
з ґвером, то хто…
…то наша погибель…
…погибель — це що…
…це той, із ґвером, що був на Миколая
без гостинця…
…а гостинець…
…а гостинець — це дорога,
якою ми завтра поїдемо саньми…
…куди, мамко…
…у преісподню… спи…
Розтоки. 1988
Володимирові Захарчуку
Донині є: і Кінашка, і Бозна,
Мов кладовища — кропиви, хрести.
І півсела світами.
Хтозна?
Бог зна!
Хто чорно так цей край колись хрестив,
Що й півземлі — у незагойних ранах,
Що й цвіт цвіте — голівочками ниць?!
І ходить десь отам по магаданах
Твоя душа із запахом ялиць.
Голосить неприкаяно, ридає,
Із туги, як за мамою, рує, {{ Русти (діал.) — рикати. }}
І стратитися — дерева немає
Букового, й смерічки не стає.
І десь в Караганді чи на уралах,
Чи бозна-де і у яких світах
Розтоцькі Джуряки,
Калинині,
Матіоси
Не ви-вми-ра-ли!!!
Бо ще живуть.
На Кінашці.
В хрестах.
Реквієм
За Казісом Брадунасом
Боже мій!
Єдиний і жаданий!
В благодатну для душі пору
Не здирай, прошу тебе, із мене
Шкіру,
Наче з дерева кору.
Як же я в такім житті затерплім
Перетерплю наготу і страх?!
…Нахились за ягодою теплою —
Я розтану є тебе на губах…
Могили лісових велетів
За Казісом Брадунасом
1
Забутий могильний горбик
З калиновим пожарищем.
Тут сумно ночами чорними
Язичницький вітер свище.
Дерева згортаються з місця —
Бредуть ледве чутним строєм.
І падає з неба місяць —
Неначе виходить з бою.
З очниць лісового брата
Трави проростають крила.
Розпалась за ребер ґратами
Сталь, що всеньких їх погубила.
Край мордований,
Шрамами вкритий,
І розп'ятий…
розіп'ятий…
клятий…
О, як дзвінко звучать копита!
О, як глухо гуде розплата!..
2
На могилах, що вітри мордують,
Зріють краплі лютого пиття.
До вітчизни притиснись.
Ти чуєш,
Як її, великої, — мало для життя?!
Тут немає скромної каплиці.
Жаль глухий волає в небеса.
Крапля світиться під гілкою чорниці —
Мов горить невитерта сльоза
У очах землі.
Бо кості їхні —
Чаші поминального вина.
Подивись: у смерті в чорних кігтях
Вічностей убитих імена…
«Головосіки — голову відсікти…»
* * *
«Я не вірю в повернення війська…»
(І. Малкович)
Головосіки —
Голову відсікти
В пропасниці,
В пропасниці
Злодійській.
І сподіватись
На визвольну
Місію
Не зайшлого — свого —
Із лісу —
Війська.
Головосіки.
Голову відсікти.
І плакати з жалю,
А чи розсістись!
Але дрижить у відчаї рука,
І серце обливає тихо млістю,
Що все одно гуртується десь військо.
…хіба у віршах Герасим'юка…
«…і гнуться не плечі — горби верблюжі»
* * *
…і гнуться не плечі — горби верблюжі.
І падає в пропасть безкровна рука.
Я хочу напитися голосу дуже.
Чи вісім рядочків Герасим'юка.
Чи вмерти, як вояк, в отім потоці,
Де честі й безчестю страшний кордон.
Де не ночував ні в одному оці
Ні сон, ані плач.
Ані плач,
Ні сон.
«…бо день якийсь такий…»
* * *
…бо день якийсь такий,
Що всім би все прощала,
І за здоров'я всіх
Палила би сто свіч.
За тих, кого люблю,
І тих, що проклинала…
Бо день якийсь такий…
Бо день такий — мов ніч.
Життя якесь таке,
Що ми воює всі торговці,
Життя якесь таке —
Лише порізи.
Шви.
Та я палю свічки
В малесенькій церковці
І думаю про тих,
Що є і відійшли.
О, ноша нелегка
Вгинає наші плечі,
Кладе печать жалю
На лиця і на дні.
І я палю свічки
В церковці на Горечі,
І думаю, що хтось
Запалить по мені.
Однак, які легкі
Моїх набутків клунки!
Та все мені проща
Христа прозорий лик.
І думає, мабуть,
Про це стара румунка,
Що тихо поправля
На образі рушник.
«Сіда-ріда…»
* * *
Сіда-ріда,
ой, сіда-ріда…
Плач,
Ридай
чи тужи в кулак.
Вінегретом цим чорним снідай.
Сій з ридання солоний мак.
І не чахни.
Ой, сіда-дана…
Чорні трави коси вночі…
…Під Покрову чи до Івана
Візьмуть музику:
трембітачів.
Одкровення
Анна-Марія
ДО ЗАКІНЧЕННЯ тілесного посту Іларієві лишалося три дні. Ну, гай, най буде лише два з половиною, бо таки спізна в суботу він розговіється.
О, з суботи на неділю найстаріший у Розтоках парубок Іларій Гуцуляк урве свій добровільний восьмитижневий піст.
Така подія, певно, буде записана в котрусь книгу буття, це буде зараховано на суді Господнім, бо ні один чесний християнин, токмо християнський парубок його віку, безпричинно не тримає такого довгого посту.
Іларій дає голову навідріз, що це саме так. Правда, мало котрий християнський хлоп у їхньому селі досидів до таких, як Іларій, років невінчаний…