просторінь привабливими кольорами, немов простилаючи перед козацькими
чайками рожевий, гаптований килим. Згодом золоте сонце, не виникши ще
з моря, послало свій промінь під небо на білі хмарки і затопило їх
рожевим кольором з золотими розводами. Весело глянули ті хмарки у
блакитне море, як у люстро... і не можна було пізнати тепер, де море,
а де небо... Нарешті з морської пелени виникло й саме сонечко і
заграло по вершках рухливих хвиль щирим золотом. Разом з сонцем
прокинулося й море і заграло дрібною хвилею. З півночі подихнув
вітерець і, понадимавши на чайках вітрила, погнав їх туди, куди
направляли керманичі, - на схід сонця.
Щодалі хвиля більшала... Проте козаки були байдужі до хвилі. Не
первина їм у море ходити - вони запалили люльки та завели пісні пре
Сагайдачного та про Самійла Кішку.
Отаманський байдак йшов посередині, а на ньому з прапорів було
нап'ято гасло, щоб усі чайки купи держалися, щоб передні не одпливали
далеко та не кидали задніх, бо під час походів траплялося таке лихо,
що розбурхане море порозкидає козацькі чайки так, що потім отаман і не
збере всіх... От і горнулись тепер всі чайки до отаманської, мов діти
до матері.
Пливуть козаки і день, і два, і тиждень... Тільки небо блакитне
бачать та безкрає море, що з небом на обрії сполучилося. Геть далеко
морем обминув Сулима кримські городи Козлов та Ахтіяр, щоб бусурмани
не побачили, у який бік попливли козаки. Тільки через тиждень, далеко
на півночі, виявилися козакам у блакиті неба кримські гори Бабуган та
Чатир-Даг.
Ще минуло два дні, і козаки пливли вже повз Кафу, що її сімнадцять
років до того зруйнував славний гетьман Сагайдачний.
Над вечір того дня Сулима побачив, що з моря, назустріч козакам,
виринають вітрила турецької галери. Щоб не виявити себе, кошовий
поставив чайки так, щоб од галери вони ховалися у сяйві вечірнього
сонця.
Галера, осяяна останнім промінням червоного сонця, посувалася
поволі, приваблюючи козаків до себе. Нарешті сонце пірнуло у хвилі, і
над морем почала осідати темрява.
- Ану, діти! - гукнув Судима, - рушайте тепер просто на галеру, а
що робити далі, самі знаєте!
Ледве чутно дзюрчить вода поперед великої турецької галери. У три
ряди сидять на галері, на великих гребках невольники, прикуті до лавок
ланцюгами, а поміж невольниками турки походжають і б'ють нещасних
терниною та червоною таволгою. Стогнуть невольники з тяжкої муки і
тужать, згадуючи свою рідну Україну... Не бути їм уже на волі і не
бачити ні рідних осель своїх, ні жінок любих, ні діточок дрібненьких.
Аж ось козацькі чайки вже оточують галеру тісним колом, а
запорожці направляють на вартових мушкети та залізними гаками
зачіпають галеру за чардак. Випалило враз кілька сот мушкетів, і
турецькі вартові попадали додолу.
На галері збився галас, і перелякані турки вибігли на чардак;
проте й козаки вже були там і зчепилися з ворогами у кривавій січі.
Пальба, галас, брязкіт зброї й крик одчаю - все збилося в скаженому
гармидері... А невольники, почувши пальбу й відомий гомін січі, вже
догадалися, що сталося те, про що вони тільки вві сні мріяли, що
прийшла до них бажана воля... Прокинулися тоді їхні замордовані душі і
почали вони бити й рвати на собі кайдани.
Небагато минуло часу, а вже й немає кого козакам на галері рубати.
- Розбивайте невольникам кайдани! - гукнув Сулима. - Роздавайте їм
турецьку зброю та беріть по байдаках, а галеру пускайте на дно!
Застукотіли сокири, прорубуючи у галері дно, і великий корабель,
коливаючись, почав поринати на дно. Тільки й зняли з нього козаки
скарбничку та найбільше коштовні речі.
Добре, діти! - весело говорив кошовий, поглядаючи, як безодня
поглинула галеру. - Тепер запалимо люльки, та й далі!
Попливли козаки далі, до Тамані, аж тут трапилася їм пригода -
подув великий вітер од схід-сонця, і два тижні не давав байдакам ходу.
Хоч козаки й громадили на всі гребки, а великі хвилі заливали чайки
водою і одкидали їх назад, мов трісочки.
Довелося запорожцям тяжко бідувати, бо по деяких чайках не
вистачало вже солодкої води, і коли б не пішов, на щастя козаків,
великий дощ та не налив у байдаки води, то, мабуть, багато з
товариства не побачили б уже своєї рідної України.
Нарешті стомлені козаки прибули до Тамані і, заїхавши у вкриті
очеретами гирла річки Кубані, стали там на одпочинок. Тільки через три