військо і шість тисяч реєстрових козаків, що саме тільки повернулися
з-за Німану після війни з шведами, коронний гетьман рушив з тим
військом назустріч запорожцям. Сулима ж до того часу щасливо добув
Чигирин, Черкаси та Корсунь, повиганяв звідусюди поляків і зібрав уже
до себе чимало козаків «виписчиків» та всякої голоти з усіх кутків
України. Конецпольський перестрів козацьке військо за Корсунем, але не
наважувався зчепитися з ним, бо знав запорозьке завзяття. Сулима ж теж
не поспішався битись, бо у нього було ще менше війська, ніж у
Конецпольського, і йому було корисне прогаяти який час, бо до нього
щодня підходили нові й нові ватаги повстанців. Коронний гетьман
зрозумів, що становище його гіршає, і надумав узяти Сулиму зрадою.
Знаючи, що реєстрові козаки сподівалися собі од короля подяки за вірну
службу під час шведського походу[8], він зібрав до себе старших з
реєстрових козаків, почав їх улещувати, вихваляв за вірність королю і
нахвалявся, що неодмінно дійде до короля і добуде реєстровим козакам
більші права і навіть побільшення козацького реєстру, аби тільки вони
зрадою взяли Сулиму і привели до нього. - Нащо нам проливати кров свою
й запорозьку? - говорив він. - А вам нащо бити своїх братів? Всьому
заколоту призвідник Сулима, його треба взяти з козацького табору, і
все його військо зараз же розійдеться по хатах. То ж все наволоч,
хлопи... Тільки ви - реєстровики - певні козаки і, як зробите мені цю
службу, то, не проливаючи крові, добудете собі великі права, а дітям
вашим кращу долю. Козацька старшина вагалася: бити своїх братів нікому
не хотілося, перейти ж на бік Сулими було боязно, бо поляки зразу
поруйнували б їхні хати й поодбирали б грунти; принада ж побільшити
козацький реєстр, придбати нові права була дуже велика і в очах трохи
уже споляченої козацької старшини виправдовувала навіть зраду. Були й
такі поміж старшиною, що сперечалися, кажучи, що такого славного
лицаря, як Сулима, гріх і сором губити, але таких голосів було менше,
і вони могли обстояти тільки за те, щоб коронний гетьман привселюдно
дав обіцянку, що Сулимі не буде од поляків ніякої кари, і як тільки
запорожці розійдуться, то його буде випущено на волю. Конецпольський
урочисто дав присягу, що й волос не спаде з голови Сулими, бо він і
сам, мовляв, шанує такого великого вояку й оборонця святого хреста.
Тоді дехто з козацької старшини, а між ними й Ілляш та Барабаш, пішли
до запорозького табору і упевнили Сулиму, що реєстрові козаки, як і
під час постання Тараса Трясила, хочуть перейти на бік запорожців.
Сулима дуже зрадів, цілувався з реєстровими і просив скоріше
переходити з козаками до його табору, щоб тоді разом вдарити на
поляків. На другий день всі шість тисяч реєстрових козаків увійшли в
табір запорожців, гадаючи, що вони справді стають з запорожцями до
спілки; старші ж реєстровиків робили своє діло: вони ввечері пили й
їли разом з сулимою, а уночі, коли той уже спав, заткнули йому рота,
зв'язали руки і одвели до Конецпольського, а той зразу ж під великою
вартою вирядив його до Варшави. Кинулися ранком запорожці гетьмана, аж
нема його. Поки довідалися, що сталося, минуло півдня, і Сулима був
уже далеко. Хотіли запорожці битися з реєстровими козаками за їхню
зраду, але ті ні в чому не були винні, старшина ж їхня, зробивши своє
діло, не вернулася більше до запорозького табору. Довго держали поляки
славного запорозького гетьмана у Варшавській в'язниці. Королеві шкода
було карати його смертю, як засудив сейм, бо ц ті часи боротьби
хритиянських народів з бусурманами Сулима був красою й славою цієї
боротьби; проте польське панство вимагало у короля смерті козацькому
гетьману за те, що через нього повстанці поруйнували їхні маєтки, і
наостанку король мусив скоритись панам. Одного ранку привели
зав'язаного козацького гетьмана у Старе Місто на майдан. Там на
високому помості, побачив він ката з великою сокирою у руці й
зрозумів, що має статись. Не страхався смерті славний козак, але
нудьга, мов гадюка, омотала йому серце й ссала з нього кров… нудьга з
того, що гине через зраду своїх братів. Та зласкавилася доля до
славного лицаря в останній час і не дала йому вмерти з одчаєм в серці:
вона послала йому надію, що розбрат між українцями й зрада минуться і
між ними запанує єднання. З такою надією він гордо підвів своє чоло і